Фото: Facebook/Український Визвольний Рух - ОУН і УПА
Підземні сховища, переслідування, арешти, страх зради та постійна боротьба за життя і Україну — таким було життя повстанця. Бійці Української Повстанської армії невтомно боролися за відновлення української державності, водночас протистоячи нацистській Німеччині та Радянському Союзу. Вони воювали розумно й хитро — засідками, диверсіями, раптовими нападами. УПА тихо нищила ворога, дезорганізовуючи його сили. Це була війна не лише за землю, а й за пам'ять, гідність і право бути українцем.
Як народжувалася УПА: боротьба, організація, життя
Початок історії Української Повстанської Армії припадає на осінь 1942 року. На тлі німецької окупації, радянського терору та краху надій на незалежність, українські націоналісти створили власну збройну силу — армію без держави. Її метою була боротьба за самостійну Україну проти обох окупантів — гітлерівського та сталінського режимів.
УПА формувалася переважно на Волині, згодом її відділи діяли на Галичині, Поліссі, Поділлі, а пізніше — і в Карпатах. Повстанці вважали себе продовжувачами визвольних змагань 1917–1921 років. Їхній ідеал — «самостійна соборна Україна».
Командування УПА будувалося за військовим принципом: курені, сотні, чоти. Підпорядковувалися вони Головному військовому штабу, очолюваному спочатку Дмитром Клячківським («Клим Савур»), а потім Романом Шухевичем («Тарас Чупринка»).
Служба в УПА була надзвичайно складним і небезпечним випробуванням — боротьбою за виживання в суворих спартанських умовах, де не залишалося місця для особистих потреб. Постійна загроза смерті, брак ресурсів і виснажливі переходи робили життя повстанців надзвичайно важким.
Основою стійкості українського повстанського руху була господарська система, побудована на самоорганізації та підтримці населення. Усе необхідне — зброю, одяг, харчі, медикаменти — здобували самостійно або отримували завдяки допомозі селян. У роки німецької окупації, коли існувала певна свобода дій, сформувалися господарські структури, що діяли на Волині, у Карпатах і на Закерзонні.
Станичні — підпільні старости по селах — відповідали за збирання й зберігання продовольства, обмундирування, зброї, медикаментів і доставку їх у відділи. Після повернення радянської влади цю систему було зруйновано, що змусило повстанців переходити до менших мобільних груп і нових форм господарювання.
Найголовнішим джерелом підтримки залишалося місцеве населення, яке добровільно забезпечувало повстанців їжею, одягом, взуттям і притулком.
Окрім внутрішніх запасів, УПА поповнювала свої ресурси завдяки трофеям, здобутим у боях: зброї, техніці, продовольству, медикаментам. У період радянської влади запаси часто здобували під час нападів на склади, колгоспи та радгоспи.
Харчування зазвичай обмежувалося сухими пайками. У більших загонах існували польові кухні, але після 1944 року вони зникли, і бійці часто голодували.
У 1943 році на Волині діяли так звані «повстанські республіки» — території, де УПА організувала власну систему забезпечення: медпункти, лазні, млини, майстерні з ремонту зброї, пошиття одягу й взуття. Обмундирування спочатку було трофейним, згодом налагодили пошиття власних одностроїв і маскувального одягу.
Попри важкі умови, у війську підтримували чистоту й дисципліну. Повстанці милися у водоймах, прали одяг власноруч або передавали його в села. Медичну допомогу забезпечували санітари, лікарі та працівники Українського Червоного Хреста. Тяжкопоранених лікували в підпільних шпиталях, а медикаменти збирали через місцеву мережу.
День повстанця мав чіткий розпорядок: молитва, зарядка, навчання, чистка зброї. Через постійні бої часу на відпочинок майже не залишалося. У вільні хвилини співали пісні, читали пресу, грали в шахи чи карти, займалися спортом. У «повстанських республіках» навіть діяли драмгуртки та хори.
Відпусток не надавали через ризик викриття. Криївки з’явилися лише пізніше, коли великі загони були розпущені, а боротьба перейшла в підпільну форму. Особисті стосунки суворо регулювалися: карали будь-які прояви насильства, пияцтва чи порушення дисципліни.
При відділах діяли військові капелани греко-католицького й православного обрядів, які проводили богослужіння, благословляли на бій та поминали загиблих.
Вогонь і залізо: найвідоміші операції УПА
Українська Повстанська Армія під час Другої світової війни та ще довго після неї вела сотні зухвалих бойових і диверсійних операцій. Повстанці билися не лише з німецькими й радянськими військами — вони нищили окупаційну адміністрацію, підривали мости та залізниці, звільняли полонених і боронили українські села від каральних загонів. Це була боротьба за свободу, у якій не бракувало відваги, рішучості й віри у власну державу.
Нижче — історії найсміливіших і найвідоміших акцій УПА, що стали символом нескореності.
Шепетівська операція (1942)
Влітку 1942 року становище в Україні загострилося: німці посилили реквізиції, насильницькі відправки робочої сили до Німеччини й жорстокі облави. У відповідь Головна Команда УПА наказала своїм «літаючим бригадам» перейти до другої фази диверсійної війни — не лише атакувати адміністрацію, а й бити по транспортній мережі та постачанню фронту від Чорного моря до Балтики.
Однією з перших масштабних операцій стала «Шепетівська». У ніч на 19 серпня 1942 року кілька бригад УПА з’єдналися в одну оперативну групу і, діючи за єдиним планом, атакували вузлову станцію Шепетівка. Операція була ретельно розіграна: відволікальні напади під Звягелем і Славутою, мінування доріг, переривання телефонного зв’язку з Бердичевом і масована атака на саму станцію у визначений сигнал — дві білі та одна червона ракета.
Розподіл завдань був чітким: одні групи повинні були створювати шум і тривогу, інші — замінувати під’їзди й розривати телефонний зв’язок, штабні підрозділи мали штурмувати станцію, захопити ешелони, звільнити в’язнів і робітників, а награбовані німцями продукти й худобу — негайно роздати голодному населенню. Особлива увага приділялася знищенню місцевих каральних органів: ґестапо й есесівців слід було нейтралізувати, в’язницю — штурмом звільнити.
Операція пройшла швидко й несподівано: ешелони з вантажами й ясиром затримали, багато людей було звільнено, награбоване майно перекинуто на автівки й відвезено в ліси. Німці опинилися в паніці — командування поспішало стягувати підкріплення, адміністрацію мілітаризували, мобілізували есесівські та мадярські підрозділи для розгрому. Проте до появи великих контингентів УПА вже відійшла у ліси, лишивши по собі спалені машини, порожні вагони й слід витоптаної боротьби.
У підсумку ця демонстративна серія диверсій показала, що УПА може реально перервати ланцюги постачання й звільняти людей з «транспортів» — це була й політична заява проти політики фізичного винищення. В кінці серпня 1942 року Головна Команда УПА навіть надіслала листа до Коха: якщо німці припинять масові репресії й повернуться до звичайної військової окупації, УПА готова утримувати нейтралітет у війні проти Москви; в іншому разі партизанські акції будуть посилені. Німецька відповідь виявилася іншою — почалися переговори, про що буде окрема розповідь.
Спротив призову до Червоної
Після вступу радянських військ на територію Західної України розпочалася масштабна мобілізація до лав Червоної армії. Проте для Кремля це було не лише питання поповнення війська — за допомогою призову він прагнув послабити визвольний рух, позбавивши УПА людських ресурсів і підтримки серед місцевого населення.
Темпи мобілізації вражали: лише до кінця квітня 1944 року до армії забрали близько 170 тисяч мешканців Рівненської, Волинської та Тернопільської областей. А до осені того ж року кількість мобілізованих у західноукраїнських областях сягнула понад пів мільйона осіб — більшість із них були українцями.
Та ці цифри приховували серйозні проблеми. Керівництво ОУН і командири УПА організували масштабну кампанію протидії радянським призовним комісіям. Повстанці закликали селян ігнорувати виклики до військкоматів, знищували або підробляли повістки, а подекуди навіть силою звільняли мобілізованих. Часто за кілька днів до призову в село заходили відділи УПА, проводили збори і попереджали: ніхто не має права йти служити ворогові.
Спротив дав відчутні результати. У квітні 1944 року на Рівненщині з понад 69 тисяч призовників лише близько двох з половиною тисяч з’явилися у військкомати. У результаті до осені радянські мобілізаційні плани виконали лише наполовину.
Повстанці не обмежувалися лише агітацією — вони вдавалися і до збройних дій. У ніч із 6 на 7 березня 1944 року упівці спалили Рівненський військкомат. У серпні того ж року неподалік Станіслава (нині Івано-Франківськ) повстанці атакували колону з понад 400 новобранців — у сутичці 166 із них утекли в ліси. Загалом у серпні 1944-го лише на Станіславщині відбулося шість таких нападів.
23 серпня неподалік Бережан відділ УПА атакував колону з 850 призовників, яку супроводжували 80 радянських солдатів. Бій тривав кілька годин і завершився великими втратами з обох сторін.
Мобілізація, задумана Кремлем як інструмент контролю, перетворилася на ще один фронт боротьби — між радянською владою, що прагнула підкорити край, і повстанцями, які відстоювали його свободу.
Ліквідація радянського генерала Ватутіна (29 лютого 1944 року)
Часом повстанцям щастило настільки, що вони навіть не підозрювали, яку «здобич» взяли до рук. Так сталося і того разу, коли бійці УПА напали на військовий автомобіль, у якому їхав сам радянський генерал армії Микола Ватутін.
Ще на початку своєї кар’єри Ватутін боровся проти українських визвольних сил — у квітні 1920 року він вступив до Червоної армії й воював проти прихильників УНР. Після закінчення Полтавської піхотної школи він стрімко піднімався службовими сходами. Але життя не шкодувало ударів — під час голоду на Білгородщині частина його родини загинула.
Під час Другої світової війни ім’я Ватутіна стало відомим у всьому СРСР. 1943 року він командував Воронезьким фронтом і керував радянським наступом у битві на Курській дузі, після якої ініціатива у війні перейшла до радянських військ. Згодом очолив Перший Український фронт і вів війська через Дніпро. Форсування річки завершилося успіхом, але кривавим — сотні тисяч солдатів, переважно українців, загинули в тих боях. Саме за ці втрати генерала в незалежній Україні звинувачували у безжальності та байдужості до життя мобілізованих.
Кінець лютого 1944 року став для Ватутіна фатальним. 29 числа він вирушив зі штабу у Рівному до Славути. Попри застереження офіцерів, що в цьому районі діють загони УПА, Армії крайової та інші збройні формування, генерал вирішив їхати лише з невеликим супроводом — кілька офіцерів, десяток солдатів і чотири лендлізівські джипи.
Коли колона під’їхала до села Мілятин на межі Рівненщини та Хмельниччини, вечірнє повітря пронизали постріли. За військовими правилами потрібно було пришвидшитися й проскочити небезпечну ділянку, але Ватутін зупинив колону, наказавши з’ясувати, що відбувається. Саме тоді повстанці, які ховалися за хатами, відкрили вогонь. Зав’язалася коротка, але запекла перестрілка. Загинуло кілька радянських солдатів, а сам генерал, коли намагався повернутися до машини, дістав важке поранення в ногу. Куля роздробила стегнову кістку — рана виявилася смертельною.
Так звичайна повстанська засідка перетворилася на одну з найгучніших операцій УПА. Напад, який, можливо, не планувався як удар по радянському генералові, став подією, що ввійшла в історію — як символ ризику, непередбачуваності та безкомпромісності війни на українських землях.
Бій під Гурбами (21–25 квітня 1944 року)
Згідно з дослідженнями Ігоря Марчука та Олега Тищенка («Гурби: квітень 1944-го»), причиною радянського наступу на УПА стали зміни фронту: Галичина і Волинь були поділені між німецькими та радянськими військами. Це розділило сили повстанців — під командуванням Романа Шухевича (на окупованих німцями землях) і Василя Кука (на радянській території). УПА-Північ та УПА-Південь виявилися в зоні наступу Червоної армії, тому радянська влада розпочала масштабну «зачистку» територій.
Крім того, приводом до операції стало поранення радянського генерала Миколи Ватутіна, отримане 29 лютого 1944 року під час нападу повстанців біля села Милятин. Цей інцидент Москва використала як виправдання для масштабної каральної акції проти УПА, відомої як Кременецька операція.
21 квітня 1944 року війська НКВС розпочали наступ і невдовзі оточили дерманські та точевицькі ліси. Проти 3000 бійців УПА, серед яких були підрозділи під командуванням Петра Олійника («Енея») і Василя Кука («Леміша»), виступило близько 15 000 радянських солдатів, підтриманих танками, авіацією та кавалерією.
Повстанці, часто погано озброєні, вели запеклі бої протягом кількох днів. За свідченнями очевидців, молоді вояки УПА відбивали танкові атаки, знищуючи техніку ворога гранатами та стрільбою по гусеницях. У ніч із 24 на 25 квітня командир Микола Свистун («Ясен») наказав здійснити прорив — так почався Бущанський прорив, який дозволив більшості відділів уникнути оточення.
Попри значну перевагу радянських сил, НКВС не зміг знищити повстанців чи вибити їх із лісових укріплень. За українськими підрахунками, втрати УПА становили близько 100 загиблих і 300 поранених, тоді як радянські війська втратили понад 900 убитими. У радянських звітах, навпаки, втрати противника були штучно завищені, щоб приховати невдачу операції.
Диверсійна війна: підриви залізниць
Боротьба Української повстанської армії на залізничних шляхах — це одна з найяскравіших сторінок її диверсійної діяльності. Попри обмежені ресурси, повстанці зуміли організувати низку акцій, що завдали відчутного удару по тиловій інфраструктурі окупантів — спершу німецьких, а згодом і радянських.
На відміну від радянських партизанів, які отримували зброю, вибухівку й фахівців від Москви, загони УПА спершу діяли самотужки. Вони не мали ані авіапостачання, ані технічної підтримки, ані підготовлених саперів. До того ж командування остерігалося репресій: за кожен підрив ешелону німці карали найближчі села, а більшість повстанців походили саме з тих місцевостей.
Попри це, вже у 1943 році відбулися перші диверсії. Боївки ОУН пошкодили колії на лініях Сокаль — Ковель і Львів — Луцьк, пустили під укіс кілька німецьких потягів. Так почалася боротьба, що згодом охопила більшу частину Західної України.
Після відступу німців головним ворогом для УПА став радянський режим. З 1944 року повстанці активно нападали на військові ешелони, руйнували мости, підривали колії, аби перешкодити просуванню Червоної армії. Навесні 1944-го, наприклад, біля Клесова бандерівці знищили поїзд із боєприпасами, а восени — підірвали десятки мостів і складів. Лише за кілька місяців того року УПА провела понад сотню диверсій на залізницях, з них понад десять завершилися катастрофами ешелонів.
У 1945 році диверсійна війна продовжилася. Повстанці атакували залізничні ділянки Рівненщини, Волині, Станиславівщини. Група «Пащенка» кілька разів підривала один і той самий пасажирський поїзд № 52 на лінії Сарни — Рівне. Курінь «Кубика» знищив кілька бронепоїздів на лінії Берестя — Ковель. Найуспішнішою вважалася акція сотні «Летунів» біля села Голинь — там було знищено ешелон НКВС, загинуло понад сотню радянських вояків.
Навіть після завершення війни підривна діяльність не припинилася. У червні 1945 року поблизу Ковеля вибухом було знищено паровоз, а в серпні — підірвано спеціальний потяг на лінії Сарни — Рівне. Відомі також випадки диверсій 1946 року, коли в районі Калуша повстанці підірвали поїзд МДБ, та навіть у 1956 році — поблизу Шепетівки.
Загалом історики нараховують близько п’ятдесяти успішних диверсій УПА на залізницях, з них щонайменше десять — уже після 1945 року. Хоча ці акції не могли кардинально змінити перебіг війни чи радянську логістику, вони серйозно ускладнювали постачання, руйнували транспортні шляхи й демонстрували, що боротьба за свободу України триватиме, навіть попри репресії та нерівність сил.
Переслідування та арешти зв’язкових: спогади очевидиців
Боротьба УПА мала величезну ціну. Від репресивних заходів Радянської влади потерпали не лише учасники УПА, а й люди, що їм допомагали. Загалом за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона осіб.
Особливому ризику підлягали зв’язкові — вони передавали життєво важливу інформацію між підрозділами та командирами за допомогою записок, оскільки телефонів і рацій не вистачало. Будь-яка записка, що потрапляла до ворожих рук, могла призвести до арешту та катувань.
96-річна жителька села Подусільна Евстахія Пугарська згадує, як за таку допомогу постраждав її чоловік. Він був зв’язковим — передавав записки від партизанів.
Він носив ті… ті папери до партизанів. Іванові їх передавали, а він розносив — по цілому району, і з партизанами зустрічався. А хтось його видав. Приїхали тоді до нас НКВДисти, чоловіка шукали. Він уже тоді ховався. Потім пішов у Діброву — там його родина була. А коли знову повернувся додому, хтось побачив і подзвонив у міліцію. НКГБісти приїхали сюди, до нас, – розповідає вона.
На щастя, коли НКГБісти прийшли додому Івана, чоловік перебував на подвір’ї сусіда. Щоб зберегти його життя Евстахія почала голосно кричати, попереджаючи про небезпеку:
Кажуть: «О, ось він!» А я їм: «Неправда, то не Іван, то якийсь чужий!» Іван почув, що я почала кричати, ніби то не він, і почав тікати — через городи … Вони за ним — стріляти почали з боку цвинтаря. Іван прибіг до знайомого на подвір’я, там роззувся — мороз був страшний — скинув черевики і босий побіг через студений потік. Босий ішов аж до Стрітена, там зайшов до своїх родичів. Вони дали йому холодної води, він ноги помочив і якось дійшов до своєї цьоці.
Звідти Івана та Євстахія поїхали в інше село, де перебували три тижні, після цього – в Хмельницьку область. Проте їх спроба хоч десь знайти безпечне місце завершилася 10-річним ув ‘язненням чоловіка. Навіть після повернення додому, Івану не дали спокій:
Йому дали повістку до армії — думав, може, як піде, то все минеться. Пішов у воєнкомат, а там подзвонили в НКГБ, і ті його знову забрали. Сидів тут, у нас, цілий місяць, потім повезли у Львів — на Лонського, - згадує Евстахія.
Його шлях після арешту проліг через пів країни. Спершу — Львів, де суд виніс вирок: двадцять п’ять років. Звідти його відправили до Харкова, у тюрму, а далі — в Кіровоград.
Сім років минуло в холоді та важкій праці. Частину строку він провів у Караганді, решту — в Кемеровську. Там, серед табірних бараків і нескінченних зим, він дочекався смерті Сталіна. Після цього почали звільняти всіх — і тих, кого засудили несправедливо, і тих, хто вже відбував покарання. Тоді ж відпустили й його.
Такі історії — не виняток. Вони — частина великої ціни, яку Україна заплатила за свободу.
Українська Повстанська Армія існувала понад десятиліття. Її бійці жили у тіні, воювали в лісах, гинули в криївках, але не скорилися. Вони залишили після себе не лише історію спротиву, а й код нескореності, який передається з покоління в покоління. Їхня боротьба — це нагадування, що навіть без держави можна мати армію, коли є народ, готовий боротися за правду.
Олена Стебніцька - pravdatutnews.com
