Фото: Wikimedia Commons
ПравдаТУТ News поспілкувалась з історикинею Анною Коломієць, щоб розкрити життєвий шлях Грушевського та розвінчати поширені міфи про нього.
Дитинство Михайла Грушевського
Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року в місті Холм, яке тоді входило до складу Російської імперії, а нині розташоване на території Польщі. Його батько, Сергій Федорович Грушевський, був викладачем у греко-католицькій гімназії. За освітою духовний, він усе життя присвятив педагогічній діяльності, працюючи в різних навчальних закладах, зокрема в Переяславі та Києві, а також на Кавказі.
Мати Михайла, Глафіра Захарівна, походила з родини священнослужителів. Вона стала дружиною Сергія Грушевського у молодому віці та була глибоко патріотичною жінкою, яка виховувала в дітях любов до рідної мови, культури та традицій. Михайло згадував своїх батьків з особливим теплом, зазначаючи їхній вплив на його формування як людини, для якої українська ідентичність була важливою частиною життя.
Дід Грушевського, Захарій Іванович Оппоков, був також людиною, що мала вагоме значення для родини. Він здобув дворянство та нагороди за заслуги перед імперією і підтримував прагнення свого онука до освіти, зокрема, благословив його на навчання в Київському університеті Святого Володимира. (тепер КНУ імені Тараса Шевченка).
Фото: Wikimedia Commons
Перші три роки життя Михайло провів у Холмі, де родина жила на території колишнього монастиря ордену піаристів. Після цього сім'я часто змінювала місце проживання через службові обставини: у 1869 році через проблеми зі здоров'ям батька Грушевські переїхали на південь Російської імперії, спочатку в Ставрополь, а згодом — у Владикавказ.
Попри часті переїзди, сім'я завжди намагалася зберігати домашнє навчання. Михайло здобув початкову освіту вдома, а вже в 1880 році, після переїзду до Тифліса, вступив до Тифліської гімназії, де одразу потрапив до третього класу. У цей період він активно цікавився історією та літературою, багато читав твори українських письменників, таких як Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Михайло Максимович. Його захоплення українською історією та літературою стало основою для подальшої наукової діяльності.
Навчаючись у гімназії, Михайло почав писати свої перші оповідання.
Навчання Михайла Грушевського в університеті
У липні 1886 року Михайло Грушевський подавав заяву до Київського університету на історико-філологічний факультет, обравши історію як основну спеціальність. Роки навчання не можна назвати легкими: це був час занепаду університету після реформи, запровадженої російською владою, що значно обмежила свободу наукових пошуків серед студентів. Відповідно, багато викладачів уникали глибших розмов із молодими людьми, намагаючись не потрапити під нагляд.
Грушевський навчався під керівництвом Володимира Антоновича — одного з основоположників української історіографії. Експертка зазначає, що він став для молодого Грушевського моральником, авторитетом всього життя. Саме Антонович допоміг Михайлу у написанні кількох історичних робіт. Грушевський був працелюбним: він міг писати безперервно по 12-14 годин. На третьому курсі він написав свою першу значущу роботу — «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття», яку в 1891 році відзначили золотою медаллю.
В кінці університетських років Грушевський долучився до українського національного руху, ставши частиною київської «Громади» — таємної організації, що об'єднувала українських патріотів.
Львівський період
У 1894 році, після переїзду до Львова, Михайло Грушевський, за рекомендацією Володимира Антоновича, став ординарним професором кафедри всесвітньої історії Львівського університету. Його перший виклад у Львові 12 жовтня 1894 року зібрав велику кількість слухачів і був тепло сприйнятий громадськістю. Грушевський працював на цій посаді до 1914 року.
У Львові він активно долучився до діяльності Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), ставши головою товариства у 1897 році. Під його керівництвом НТШ стало важливою академічною установою, яка зробила великий внесок у вивчення історії України та розвиток українознавства. Грушевський активно працював над редагуванням «Записок НТШ» та організував понад 100 томів наукових праць.
У 1896 році Грушевський створив Археографічну комісію НТШ, а також започаткував власну наукову школу, залучивши молодих істориків, серед яких Іван Крип'якевич, Василь Герасимчук, Степан Томашівський. Він був також одним із засновників і видавців «Літературно-наукового вістника», що сприяв розвитку української літератури.
Грушевський активно працював над своєю основною працею — «Історією України-Руси». Перший том був надрукований у 1898 році, а незабаром вийшли ще два томи. Ця робота отримала визнання в Галичині, але була заборонена російським урядом.
Поряд з науковою діяльністю, він також брав участь у політичному житті, ставши членом Української національно-демократичної партії, але пізніше вийшов із неї через бажання зосередитись на науці. У 1904 році Грушевський заснував вчительську семінарію в Коломиї, а в 1905 році здійснив наукову поїздку до Києва, Одеси та Харкова.
Повернення до Києва та заслання
Після революційних подій 1905 року, які послабили політику царського уряду щодо українського національного руху, Михайло Грушевський повернувся до Києва. Він активно долучився до роботи Української фракції в Державній думі та редагував «Український вісник».
Наприкінці 1906 року він переніс видання «Літературно-наукового вістника» до Києва, а також став одним із організаторів і редакторів газети «Рада» та часопису «Україна». У 1907 році Грушевський став головою Українського Наукового Товариства в Києві і Львові, а також заснував Товариство українських поступовців, яке об’єднувало українських лібералів.
Коли почалася Перша світова війна, Грушевський перебував у Карпатах, а згодом, через нейтральні країни, повернувся до Києва. Згодом його арештували за звинуваченням у співпраці з австрійцями та участі в створенні Легіону Українських січових стрільців. Після тривалих допитів його відправили до Симбірська, а згодом — до Казані.
У 1916 році він був позбавлений посади професора Львівського університету та переїхав до Москви, де відновив діяльність Товариства українських поступовців та працював над 8-м томом «Історії України-Руси». Важливим моментом стало звільнення Грушевського після Лютневої революції 1917 року.
Фото: Wikimedia Commons
Центральна Рада та боротьба за незалежність
У березні 1917 року, після повалення царизму в Росії, Михайло Грушевський був обраний головою щойно створеної Української Центральної Ради. Під його керівництвом та з активною участю вченого Центральна Рада пройшла важливий етап: від початкових кроків на шляху до автономії України до проголошення незалежності Української Народної Республіки та прийняття її Конституції. Однак прихід до влади Павла Скоропадського завершив державну діяльність Грушевського.
Еміграція
Після захоплення Києва більшовиками на початку 1919 року, Михайло Грушевський виїхав до Кам'янця-Подільського, де став редактором часопису «Життя Поділля». Вже в березні того ж року він переїхав до Станіслава (тепер Івано-Франківськ), що був столицею Західної області Української Народної Республіки. Там Грушевський завершив роботу над підручником «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», який був опублікований у 1919 році.
У березні 1919 року, через наступ більшовиків, Грушевський емігрував до Чехословаччини. Спочатку оселився в Празі, а згодом переїхав до Відня, де став представником закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів. Протягом цього періоду він активно займався публіцистичною та науковою діяльністю.
Грушевський продовжував працювати над своєю головною науковою працею — «Історією України-Руси», доповнюючи і редагуючи нові томи. Окрім цього, він виконував важливу роль у розвитку українознавства за кордоном, активно спілкувався з представниками української еміграції та поширював наукові знання серед діаспори.
Життя після еміграції
Після еміграції в 1919 році Михайло Грушевський намагався знайти підтримку серед керівників європейських країн, але зіткнувся з байдужістю до українських справ. В 1920 році він звернувся до більшовицького уряду з пропозицією про співпрацю, аби повернутися до України й продовжити свою наукову діяльність. У 1922 році Грушевському дозволили повернутися до Радянської України. Він переїхав до Києва, де був обраний академіком ВУАН, працював професором в Київському університеті і керував археографічною комісією. Продовжував роботу над «Історією української літератури», а також здійснював наукові дослідження в архівах та бібліотеках.
З 1924 року Грушевський активно працював у історичних установах ВУАН, проте після 1929 року почалися репресії проти його наукових установ. У 1931 році його змусили переїхати до Москви.
Смерть Грушевського
У січні 1934 року на сесії ВУАН Володимир Затонський активно критикував Грушевського, звинувачуючи його в близькості до російських кадетів і орієнтації на німецький імперіалізм, а також у дворушництві і сумнівній науковій порядності.
23 березня 1931 року Грушевського заарештували за «керівництво Українським націоналістичним центром», вигаданим радянськими спецслужбами. Під час допитів йому погрожували ув'язненням його доньки Катерини, але Грушевський відмовився визнавати сфабриковані свідчення. Пізніше його відпустили.
Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у санаторії в Кисловодську, де захворів на карбункул. Він просив, аби його оперував старий друг, але Грушевському відмовили. Операцію провів головний лікар, який не був хірургом. Після цього у вченого з’явилися ускладнення, що призвели до сепсису. Михайло Грушевський помер через три дні, 25 січня 1934 року, о 14:00.
Його поховали на Байковому кладовищі. Невдовзі після цього було заявлено, що він нібито очолював нелегальну буржуазно-націоналістичну організацію. Через це його праці були заборонені в Радянському Союзі, а більшість його близьких, зокрема родичів і друзів, зазнали репресій. Серед них була і його донька Катерина, яка була відомим культурологом і продовжила наукову спадщину батька після його смерті.
Особисте життя Михайла Грушевського
Михайло Грушевський одружився 26 травня 1896 року в церкві святого Миколая в Скалі (тепер Скала-Подільська) з Марією Вояківською. Через кілька років у пари народилася донька, Катерина.
Фото: Wikimedia Commons
За словами історикині Анни Коломієць, попри те, що Грушевський мав значні фінансові можливості, він жив скромно, що стало для нього принципом. Він часто говорив, що науковці не повинні прагнути багатства. Більшість своїх грошей він витратив на видання наукових праць, що стало частиною його інвестицій у науку.
Грушевський також був людиною творчою, у нього були захоплення малюванням. Він робив замальовки, портрети, пейзажі та навіть карикатури. Іноді він ілюстрував власні щоденники, а малювання для нього було способом дистанціюватися від зовнішнього світу.
Попри свою серйозність у науковій діяльності, у спілкуванні Грушевський міг бути складним. Він іноді замикався в собі, особливо коли відчував, що йому бракує емоційних сил. Та в колі близьких людей він проявляв теплоту, гумор та щирість. Це був чоловік із творчою, але водночас доброю і теплішою натурою, який залишав по собі враження як «дідуся» з гумором.
Міфи про Грушевського
1. Михайло Грушевський - перший президент України.
Михайло Грушевський був обраний головою Української Центральної Ради у 1917 році, але не президентом. Термін "президент" не використовувався в Україні в той час, оскільки така посада ще не була визначена. Грушевський виконував функції, подібні до президентських — підписував універсали, керував політичною лінією, представляв державу, але формально він був саме головою, а не президентом.
З точки зору функцій, його роль нагадує президентську, але з історико-політичної точки зору, називати його першим президентом буде некоректно. Він був головою Центральної Ради, а не президентом, як ми це розуміємо сьогодні, - каже Анна.
2. Михайло Грушевський був першим хто написав історію України.
Михайло Грушевський не був першим, хто написав історію України. Вже до нього існували літописи Гребянки, Саміла Величка, які охоплювали різні етапи української історії, хоча вони належали до різних епох.
Грушевський не створив історію України з нуля, а скоріше зібрав, систематизував і висловив її у правильному хронологічному порядку. Його праця стала спробою розробити цілісну концепцію українського історичного процесу, враховуючи найкращі досягнення того часу та сьогодення. Грушевський доводив, що Україна має власну історію, культуру та традиції, які не є частиною російської історії, як намагалися представити представники імперської історіографії, - зазначає ексертка.
3. Михайло Грушевський після еміграції підтримував радянську владу
Після еміграції Михайло Грушевський, не підтримував більшовицьку владу, а скоріше був змушений співпрацювати з нею, щоб продовжити свою наукову діяльність. Він просто зрозумів, що він має йти на їхні вимоги, щоб продовжити те, що він розпочав раніше, - каже історикиня.
Висновок: Актуальність спадщини Грушевського для сучасної України
Спадщина Михайла Грушевського безумовно залишається актуальною для сучасної України. Ідея Грушевського для майбутніх поколінь українців полягає в тому, що знання своєї історії є основою національного розвитку.
Історія – це наука, яка вчить нас не повторювати помилки, а якщо ці помилки тривають, це свідчить, що ми не робимо належної роботи над ними. У своїх працях Грушевський заклав ідеї про єдину націю, одну мову. Це важливо вчити, знати і поширювати, адже мова, культура та історія – це те, що ідентифікує нас у світі, - каже Анна Коломієць.
Юлія Педюк - pravdatutnews.com
