Фото: lebonbuzz.net
Для жінок одяг довгий час слугував не лише прикрасою, а й інструментом контролю: корсети, довгі спідниці та суворі правила етикету підкреслювали їхню «домашню роль» і залежність від чоловіків. Проте саме через моду жінки почали відвойовувати право на зручність, практичність і самовираження. Історія жіночого гардеробу у XIX–XX століттях — це історія боротьби за рівність, у якій уніформа, джинси, мініспідниця та бікіні стали символами емансипації.
Вікторіанська реформа одягу: перші кроки до свободи
Усвідомивши своє підпорядковане становище, разом із боротьбою за виборчі права та рівні можливості, жінки почали змінювати традиційне уявлення про “жіночий” гардероб. Ще до того, як жінки масово вийшли на заводи під час світових воєн і почали носити робочі комбінезони, перші кроки до свободи в одязі було зроблено на початку ХХ століття. Тоді й зародився рух, що отримав назву Вікторіанська реформа одягу. За зміни виступили жінки середнього класу, які в західному світі з 1850-х по 1890-ті роки брали участь у першій хвилі фемінізму. Реформа одягу прагнула звільнити людей від «диктату моди», виступала за «раціональний одяг» і наголошувала на необхідності «належно прикривати торс та кінцівки».
Корсети були серед головних елементів гардероба, які зазнавали критики з боку прихильниць реформи одягу. Активістки стверджували, що корсет є породженням марнославства і дурості. Вони також підкреслювали шкоду, якої корсети завдавали жіночому здоров’ю: деформацію та зміщення внутрішніх органів, порушення фертильності, фізичну слабкість і загальне виснаження організму.
Американські жінки, які брали участь у рухах проти рабства та за стриманість, завдяки досвіду публічних виступів і політичної агітації вимагали носіння зручного одягу, що не обмежував би їхніх рухів. Натомість прихильники моди наполягали, що корсети підтримують пряму поставу та «ідеальну фігуру», яку вважали необхідною для формування морального і впорядкованого суспільства. Реформатори ж одягу вважали, що жіночі модні тенденції не лише завдають шкоди здоров’ю, а й є проявом чоловічої змови, спрямованої на підкорення жінок і виховання в них рабської психології. Вони були переконані, що зміна моди може змінити становище жінки в цілому.
Рух досяг значних успіхів у реформуванні жіночого одягу, найбільшим із яких стала модернізація жіночої білизни. Окрім цього, реформаторки активно популяризували спрощений спортивний одяг для їзди на велосипеді та плавання. Найвідомішим продуктом цієї епохи вважається блумерський костюм, запропонований англійською феміністкою Елізабет Сміт Міллеру 1851 році. Він складався із вільних штанів, зібраних на щиколотках, короткої сукні або спідниці та жилету. Ідею нового одягу підтримали суфражистка Елізабет Кеді Стентон та активістка й редакторка журналу про стриманість The Lily Амелія Блумер, які й почали популяризувати “більш раціональний для жінок” костюм. З часом, все більше й більше жінок почали носити цей стиль, і їх швидко охрестили «блумерівками».
Фото: Wikimedia
Протягом кількох років вони вели боротьбу, але стикалися з насмішками в пресі та переслідуваннями на вулицях. Більш консервативні кола суспільства виступали проти жінок, звинувачуючи їх у тому, що, відмовившись від своїх легких мантій, вони нібито втратили таємничість і привабливість.
У 1880-х роках рух за реформу одягу, що зародився у Сполучених Штатах та Великій Британії, поширився до Скандинавії, а з Німеччини — до Австрії та Нідерландів. Питання вдосконалення жіночого вбрання вийшло на міжнародний рівень і стало темою обговорення на Міжнародному конгресі жіночої праці та жіночих ініціатив, який відбувся у Берліні 1896 року. У ньому взяли участь представники Німеччини, США, Бельгії, Данії, Англії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії та Угорщини.
Як війни змінили жіночий гардероб: від корсетів до комбінезонів
Дві світові війни ХХ століття перевернули світ — і мода не стала винятком. На перший план вийшли зручність та функціональність, а стиль мілітарі, що народився в окопах, миттєво перетворився на класику. До повсякденного вжитку перекочували елементи військового одягу: плащ-тренчкот, льотні куртки, авіаторські окуляри. Жінки відмовилися від корсетів і вперше масово вдягли штани. Для найвибагливіших навіть створювали сумочки з відділом для протигазів і костюми, призначені для перебування у бомбосховищах.
Ще напередодні Першої світової жінки Європи й Америки змінювали вбрання кілька разів на день, а сукня була маркером не лише статку, а й статусу. Але війна змінила все. Чоловіки вирушили на фронт, а жінки взяли на себе їхні професії: працювали на заводах і фабриках, будівництві, у транспорті, а подекуди навіть очолювали підприємства. У гардеробі на перший план вийшли простота та зручність.
Фото: i.pinimg.com
Текстильна промисловість працювала на армію, тому жінки змушені були шукати альтернативи. У моді з’явилися жакети з накладними кишенями, коротші спідниці, сукні з вільнішим кроєм. Економія тканин зробила популярним трикотаж і джерсі, які активно використовувала Коко Шанель. Багато модних домів зачинилися, а ті, що залишилися, пропонували універсальні моделі — сукні «на всі випадки життя».
Мода наслідувала чоловічий і зокрема військовий одяг. У жіночих костюмах з’явилися коміри-«стійки авіатора», відкладні лацкани, пальта простого силуету без виточок. Укорочені спідниці дозволили заощаджувати тканину, а водонепроникний тренчкот, створений Томасом Бьорберрі для британських солдатів, став класикою, що не втрачає актуальності й сьогодні.
Не менш символічною була й мода на траур. Журнали, як-от Le Style Parisien, публікували образи для вдів: закриті сукні, капелюшки з вуаллю, чорний колір у всьому. Вишукані мережива й аплікації лишилися у минулому.
Після війни на арену вийшов стиль garçonne — «дівчини-хлопця». Корсети остаточно зникли, сукні набули трапеційного крою, заниженої талії та зручних застібок спереду. Штани стали звичним елементом жіночого гардеробу. Модними були спортивні костюми з трикотажу, а пляжний і спортивний одяг набули нового значення.
Жіночі штани: від табу до культового символу
Звичні сьогодні жіночі штани мають довгу й непросту історію, яка почалася задовго до модних революцій XIX–XX століть. Археологи та історики нагадують: ще у кельтських і германських племенах жінки носили штани не лише для захисту від холоду, а й тому, що в деяких громадах існував матріархат. Проте першими цей практичний одяг почали використовувати саме чоловіки — лише згодом жінки захотіли мати таку ж свободу та зручність.
У різних культурах ставлення до штанів відрізнялося. Наприклад, на Сході жінкам часом навіть належало носити цей вид одягу, тоді як у Європі він ще довго вважався суто чоловічим. І навіть сміливість Жанни д’Арк, яка у XV столітті одягла чоловічі штани, не зламала усталених уявлень — навпаки, цей «гріх» став одним із звинувачень, що призвели до її страти.
У ХІХ столітті поодинокі європейські аристократки дозволяли собі вдягати штани під час прогулянок на природі чи полювання, проте приховували їх під довгими спідницями. Сміливішою була письменниця Жорж Санд, яка свідомо обирала чоловічий костюм і за це часто зазнавала критики. У США 1851 року суфражистка Амелія Блумер запропонувала власний варіант — широкі штани до щиколоток у поєднанні з коротшою сукнею. Її ідея не прижилася миттєво, але стала символом боротьби за жіночу свободу.
На початку ХХ століття дизайнер Поль Пуаре експериментував із силуетами, представивши екзотичні спідниці-штани з тюрбанами. Водночас поява велосипеда, а згодом і автомобіля змусила жінок шукати практичніший гардероб. Перша світова війна остаточно підштовхнула їх до цього вибору: на заводах і в полі замість громіздких суконь з’явилися комбінезони й бриджі. Штани сприймалися як символ свободи, і після війни вже важко було відмовитися від зручності. «Флепперки» 1920-х — дівчата з короткими зачісками, спортивною фігурою та чоловічим стилем одягу — остаточно закріпили новий образ.
У 1923 році навіть у США офіційно дозволили жінкам носити брюки. Але індустрія ще не була готова: жіночих моделей просто не шили, тож покупчині мусили брати чоловічі варіанти. Паралельно у пляжній моді активно використовувалися шорти й легкі штани — як частина купальних костюмів.
Величезний внесок у популяризацію брюк зробили культові жінки. Марлен Дітріх, яка часто з’являлася у штанах на знімальному майданчику, та Коко Шанель, котра створила зручну модель для власних подорожей у Венеції, зробили цей одяг стильним та жіночним.
Проте мода мінлива: у 1940-х сукні знову витіснили штани. Лише наприкінці десятиліття, через дефіцит тканин і панчіх, жінки знову повернулися до брюк. Економія матеріалів зробила їх простішими — без стрілок, кишень і декоративних елементів. Згодом на хвилі післявоєнної культури у моду ввійшли спортивні штани та жіночі джинси, які до того носили лише чоловіки.
Мініспідниця: виклик суспільству й утвердження молодості
На початку ХХ століття короткі спідниці залишалися долею спортсменок, артисток чи танцівниць. Для пересічної жінки такий одяг вважався неприйнятним у публічному просторі. Лише найсміливіші, на кшталт Жозефіни Бейкер, наважувалися шокувати публіку відвертими вбраннями. Шлях до мініспідниці був поступовим: довжина вкорочувалася крок за кроком, поки в 1960-х не з’явився справжній модний символ — міні. Хоча й досі точаться суперечки про першовідкривача цього тренду (часто згадують французького дизайнера Андре Куррежа), саме Мері Куант здобула славу «матері мініспідниці».
Її кар’єра почалася в 1955 році з відкриття магазину Bazaar у лондонському Челсі. У часи, коли мода здебільшого орієнтувалася на старші покоління, Куант пропонувала молоді щось нове: прості силуети, яскраві кольори й відверту зухвалість. Її концепція йшла врозріз із консервативними уявленнями про жіночність, і саме це зробило її дизайн культовим.
Сама Куант згодом стверджувала, що авторство мініспідниці належить не їй, а дівчатам, які прагнули зручності та свободи. Проте важко заперечити її внесок: саме вона підняла ідею на рівень модного феномену. Її Bazaar був більше, ніж магазином — це був простір свободи, де звучала музика, подавали коктейлі й пропонували новий стиль життя. Міні стало не лише одягом, а частиною молодіжної культури, яка вимагала права на самовираження. 1965 року модель Джин Шрімптон шокувала публіку в Мельбурні, з’явившись на іподромі в короткій сукні. Газети писали більше про її ноги, ніж про переможців перегонів. Вплив міні став настільки відчутним, що вже наступного року королева Єлизавета ІІ нагородила Мері Куант орденом Британської імперії.
Серед прихильниць нової довжини були ікони стилю того часу. Джекі Кеннеді обрала мінісукню Valentino для весілля з Аристотелем Онассісом у 1968 році, а Твіггі стала справжнім символом епохи — худенька, з великими очима, короткою стрижкою та безмежною любов’ю до міні.
Мода завжди змінюється. У 1970-х на авансцену вийшли максі й міді, але вже у 1980-х міні повернулося, тепер і як частина ділового гардероба. Відтоді мініспідниця переживала хвилі популярності, однак ніколи повністю не зникала.
Бікіні: вибуховий ефект сексуальної революції
Сьогодні бікіні здається невід’ємним атрибутом літнього пляжу, але історія цього купальника сягає набагато глибше, ніж середина ХХ століття. Перші аналоги мініатюрних костюмів можна побачити ще у Стародавньому Римі. На мозаїках IV століття у сицилійській віллі Романа дель Казале зображені жінки-спортсменки в одязі, напрочуд схожому на сучасні бікіні. Дослідники припускають, що саме так виглядала спортивна форма та одяг для плавання у ті часи.
Фото: Depositphotos
Зовсім інший вигляд мали купальні костюми у XVIII столітті. Жодних оголених плечей чи відкритого тіла – навпаки, жінки занурювалися у воду у важких вовняних чи фланелевих сукнях, з обов’язковими шароварами та панчохами. Щоб поділ не піднявся на поверхню, у нього вшивали свинцеві важки. Такий костюм був обтяжливим і ще більше ускладнював рухи, коли намокав.
У XIX столітті купальний гардероб зазнав певних змін. Сукні ставали трохи коротшими, а згодом перетворилися на комбінацію блузки та штанів із додатковою спідницею до колін – щоб приховати стегна. Панчохи поступово виходили з ужитку, тканини робилися легшими, а штани – коротшими, схожими на шорти.
Справжні перетворення відбулися на початку ХХ століття. Виробники почали розробляти купальники не лише для пляжу, а й для активного плавання. У 1912 році на Олімпійських іграх у Стокгольмі спортсменки вже змагалися у цільних купальниках без рукавів, з довжиною до середини стегна. Це стало переломним моментом, хоча суспільство ще довго сприймало оголене жіноче тіло з насторогою.
Бікіні в його сучасному вигляді з’явилося вже після Другої світової війни. У Європі відчувався дефіцит тканини, і дизайнери шукали можливості для економії матеріалу. У 1946 році французи Жак Гейм і Луї Реар представили власні версії новинки. Гейм назвав її “атомом” – на честь найменшої частинки матерії. Реар же дав своєму творінню назву “бікіні” – на честь атола у Тихому океані, де США проводили випробування атомної зброї. Сам модельєр жартував, що його купальник стане “модною бомбою”.
Першою, хто наважився продемонструвати бікіні Реара на публіці, стала танцівниця Мішелін Бернардіні – професійні моделі відмовилися від цього виклику. Купальник складався з чотирьох невеликих трикутників, скріплених тонкими зав’язками. Впливовий редактор Vogue Діана Вріланд охрестила його “найважливішим винаходом після атомної бомби”.
Популярність новинки росла, але не без скандалів. У 1951 році на конкурсі “Міс Світу” переможниця отримала корону в бікіні, що викликало хвилю обурення: Папа Римський Пій XII засудив купальник, а влада Італії, Іспанії, Португалії та Бельгії заборонила його на публічних заходах. У США пуританські настрої були ще сильнішими, а в Австралії одну з моделей навіть вигнали з пляжу за “непристойний” вигляд.
Проте вже у 1960-х ситуація змінилася кардинально. Бікіні стало символом сексуальної революції й масової культури. Бріжит Бардо та Ракель Велч перетворили його на модний тренд, а Урсула Андресс у білому купальнику у фільмі про Джеймса Бонда “Доктор Ноу” зробила його культовим. Через сорок років Голлі Беррі повторила цю легендарну сцену – доказ того, що бікіні остаточно стало класикою.
У ХХІ столітті, коли дизайнери все частіше пропонують унісекс-моду, а соціальні мережі руйнують кордони між стилями, ми бачимо, що історія жіночої емансипації через одяг не завершилася. Від уніформи до джинсів, від міні до бікіні — кожна річ стала не просто частиною стилю, а інструментом боротьби за право бути собою. І саме в цьому полягає головна перемога моди: вона перетворилася з диктатора на союзника свободи й індивідуальності.
Олена Стебніцька - pravdatutnews.com
