У Львові вже понад сім років працює «Домівка врятованих тварин» – центр, де прихищають диких і домашніх улюбленців, лікують поранених, шукають нові сім’ї для покинутих. Щодень сюди звертаються десятки людей, а під опікою перебуває понад півтори тисячі тварин. Як команда справляється з такими масштабами, що найбільше болить волонтерам і чому саме тут історії порятунку стають історіями про людяність – ми розпитали адміністраторку притулку Марту Андрус.
— Як з’явилася ідея створити «Домівку»?
— Почалося все доволі невимушено. Наші керівники ще зовсім юними врятували під час відпочинку в Карпатах коня. Вони працювали інспекторами та вирішили, що потрібно десь його прихистити. Узгодили з керівництвом, привезли в парк – так у «Домівці» з’явився перший мешканець. Потім з’явилася коза, а далі й інші тварини. Ніхто тоді навіть не думав про масштабний центр для реабілітації диких і домашніх тварин, але з часом це переросло у велику справу.
— Тобто перша врятована тварина – саме цей кінь?
— Так, білий кінь на ім’я Орлик. Йому вже близько тридцяти років. Він живе на другій нашій локації, за містом, у вільних полях. Для нас це особливий символ – перший врятований і досі з нами.
— Що стало Вашою особистою мотивацією долучитися до «Домівки»?
— Два роки тому про це місце мені розповів одногрупник. Я завжди дуже любила тварин, але навіть як львів’янка раніше нічого не чула про «Домівку». Коли вперше сюди прийшла, побачила, скільки тут любові, скільки історій і скільки життя. І зрозуміла: мушу залишитися. Я маю освіту, пов’язану із тваринництвом, і хотіла вкладати знання у щось справді значуще. Для мене «Домівка» стала не просто волонтерством, а місцем, де я відчуваю сенс.
— Скільки тварин зараз під опікою притулку?
— Близько півтори тисячі. Кількість постійно змінюється: одні тварини знаходять нові сім’ї, інші повертаються у дику природу, натомість з’являються нові підопічні. У «Домівці» є і дикі птахи, і сільськогосподарські тварини – кози, вівці, коні, корови. Є собаки, коти, навіть хом’яки чи кролики, яких сюди приносять люди. Минулого року ми мали лелеку: восени він відлетів, а навесні несподівано повернувся. Цілком здоровий, здатний жити самостійно, але обрав повернення до «Домівки».
— Які випадки порятунку за останній рік були найскладнішими?
— Насправді складно назвати лише один. Робочий телефон розривається щодня: то дзвінки з фронтових ліній, коли військові змушені залишати позиції й просять забрати тварин; то повідомлення про покинутих собак і котів у Львові чи навколо міста. Лише два дні тому ми забрали кота, який кілька днів пролежав на вулиці у важкому стані. На жаль, врятувати його не вдалося. Таких історій дуже багато. Буває й інакше: власники виїжджають за кордон або помирають, і тварини лишаються самі. Кожен випадок болісний по-своєму.
— Скільки людей працює у вашій команді?
— Близько 30. «Домівка» поділена на кілька секторів: дикими тваринами і птахами опікуються кіпери; у карантинній зоні з підопічними працюють лише ветеринар і його асистенти; у котобудинку за улюбленцями дбають наші «кото-мами»; собачий сектор мають під наглядом відповідальні доглядальники. Частина команди працює на другій локації за містом — там є як працівники, що доглядають за тваринами, так і будівельники, які розвивають інфраструктуру.
— Чи є волонтери, які залишаються надовго? Що їх утримує?
— Так. І я одна з них. Найбільше тримає відчуття впливу: коли забираєш собаку з ланцюга чи котів із покинутої квартири – у твоїх руках їхнє «після». Не всі історії завершуються щасливо, іноді ми не встигаємо врятувати. Але є й приклади масштабних евакуацій – як узимку з Оріхова, коли вдалося вивезти 20 кіз, 23 собак і 19 котів. У таких моментах розумієш: ти змінюєш долі.
— Які найбільші щоденні труднощі?
— Найперше – усвідомлення, що не можеш допомогти всім. Робочий телефон щодня розривається від дзвінків. Якщо приймати навіть по десять тварин на день – це сотні на місяць. Тому доводиться встановлювати пріоритети: уразливі категорії – військові, пенсіонери. Якщо людина теоретично здатна впоратися самостійно, ми радимо алгоритм дій і контакти. Але трапляються випадки, коли вибору немає, і ми забираємо, навіть якщо карантин забитий.
— Як закриваєте фінансові витрати: корм, лікування, утримання?
— Завдяки небайдужим людям. Маємо власний застосунок «Домівка врятованих тварин» (iOS/Android), де публікуємо історії підопічних і можна оформити повну чи часткову опіку — видно, на скільки відсотків закриті потреби конкретної тварини. Крім того, організовуємо «Базар Добра», розіграші, продаємо мерч. Це є критично необхідним для щоденної роботи.
— Чи допомагає держава, чи все тримається на волонтерах і доброчинцях?
— Міський бюджет покриває близько 10% наших потреб. Решта 90% – це люди, наша спільнота. Без «домівчан» ми би просто не вистояли.
— Які історії адопції запам’яталися найбільше?
— Лорд чекав на сім’ю два роки. Ми евакуювали його з Донецької області: непростий характер, тяжка доля. Та нині він у люблячій родині і по-справжньому щасливий.
Блейда жила в оселі, де тварини були агресивні й ізольовані. Тепер вона подорожує з господарями, їздить у потягах і навіть відвідує разом з ними кафе. Був і собака, якого ми ледве забрали – він кусався, не довіряв людям. А сьогодні на наших подіях він бігає та облизує всіх без винятку. Любов і стабільність змінюють тварин радикально. Є й миттєві історії: ще вчора цуценя мерзло під дощем біля воріт, а сьогодні вже засинає на власній теплій лежанці.
— Чого бракує суспільству для кращого захисту тварин?
— Відповідальності. Передусім – стерилізація, щоб не з’являлися «неочікувані» приплоди, і чіпування, аби можна було ідентифікувати власника та карати за самовигул. Нам потрібні державні програми стерилізації й вакцинації, особливо для літніх людей, які підгодовують дворових тварин, але не мають ресурсу на операції. І ще – особистої участі: не проходити повз, намагатися знайти дім. Бо аудиторія притулків часто виснажена, а у ваших друзів і родичів шанси прилаштувати значно вищі.
— Чи буває хейт або непорозуміння?
— Так, і доволі часто. Коли чесно пишемо, що фізично не можемо прийняти ще тварин, частина коментаторів обурюється. Бувало й таке, що нам підкидали кошенят уночі під ворота – і хтось навіть це виправдовував. Але реальність інша: вночі територія небезпечна, ресурси обмежені, а за кожним «просто привезли» стоїть довгий процес лікування й адаптації. І водночас саме підтримка свідомих людей дозволяє нам триматися.
— Чи був момент, коли хотіли все кинути? Що допомогло втриматися?
— Так, навесні 2024-го. Ми опинилися в катастрофічній ситуації: шалені борги за клініки, корми, затримки зарплат. Тоді ми публічно заявили, що починаємо процес ліквідації. І саме люди нас врятували: за кілька днів закрили борги, ми провели позачерговий ярмарок, зібрали кошти й відновили роботу. Виснаження буває у кожного, але команда підтримує одне одного, а спільнота повертає сенс.
— Чи змогла якась конкретна тварина змінити Вас особисто?
— Так, Каштан із Харківщини. Він у нас уже понад два роки. Харизматичний, усі його знають і люблять, але він досі чекає на сім’ю. За нього особливо болить. Саме такі історії формують і змінюють нас.
— Чи бувають конфлікти між тваринами?
— Усяке трапляється, але серйозних бійок – ні. Простір облаштований так, щоб кожен мав «свою зону». Тварини знають, де їхнє місце, хто більш характерний і не перетинаються зайвий раз. Це суттєво знижує напругу.
— Як підібрати собі тварину за темпераментом?
— Найкраще – прийти й познайомитися особисто. Буває, люди шукають рудого пухнастого кота, а йдуть додому з короткошерстою чорною кішкою, бо «вона сама мене обрала». Важливо не проєктувати на тварину очікувань. Треба бути готовими до складних перших тижнів і не здаватися. Прив’язаність будується, як у родині: сваритися можна, але віддати тварину, бо «не підійшла», – ні.
— Чи часто повертають тварин, бо «не підійшли»?
— Таке трапляється нечасто. У нас є співбесіда й договір, ми просимо регулярний фідбек. Інтуїція іноді підказує, що варто бути обережними – саме в таких випадках повернення можливі. Але загалом, якщо підбір «людина-тварина» робимо чесно й відповідально, історії стабільні.
— Чи всім даєте право на адопцію, чи є «інтуїтивний відбір»?
— Ми обов’язково спілкуємося з майбутніми власниками: питаємо про попередній досвід, умови, розуміння відповідальності. Людина, яка каже: «У нас був Чарлі, 12 років, любив ласувати оселедцем і спати на підвіконні», звучить зовсім інакше, аніж та, що говорить: «Був пес – нема, хочемо іншого». Ми не «сканери», але суперечності та нервові реакції добре помітні. Якщо сумніваємося, підключаємо ще когось із команди для іншого погляду.
— Чи є «недруги» притулку?
— За понад сім років ми пройшли різні етапи. На початку, коли нас було троє без назви й логотипу, будь-яка критика ранила. Тепер розуміємо: частина негативу йде від нерозуміння, частина – від втоми аудиторії, частина – від «диванних експертів». Ми концентруємося на роботі й на тих, хто справді допомагає.
— Що найважливіше для «Домівки» зараз?
— Відповідальні люди – і в суспільстві загалом, і в нашій спільноті. Це регулярна підтримка – опіка через застосунок, донати, участь у наших подіях. Це готовність приїхати й познайомитися з тваринами, поширювати історії, допомагати з адопціями у власних колах. І головне – зберігати емпатію. Бо за кожним постом у соцмережах стоїть жива істота й команда, яка щодня виборює для неї шанс на порятунок.
— Які плани на розвиток «Домівки»?
— Найближча мета – завершити будівництво й відкрити другу заміську локацію. Там буде повноцінний реабілітаційний центр із великими вольєрами для диких і сільськогосподарських тварин, із безпечними, просторими умовами та можливістю відвідування. Це стане новою якісною інфраструктурою, що дасть тваринам гідні умови на роки.
— Яка допомога зараз найпотрібніша?
— Будь-яка, у зручний для людей спосіб. Якщо можете – підтримайте фінансово: ми закупимо необхідне й прозвітуємо. Якщо маєте час – приходьте волонтерити: вигулювати собак, допомагати в котобудинку чи на карантині диких. Якщо не маєте змоги – поширюйте наші пости, історії з адопціями та збори. Дуже допомагає й опіка через застосунок «Домівка врятованих тварин». І навіть просте «розкажіть друзям, що ми є» може привести нових власників і врятувати чиєсь життя.
«Домівка врятованих тварин» — це не лише про котиків і песиків, яких можна пригорнути. Це про щоденну боротьбу з байдужістю, про сотні телефонних дзвінків і тисячі врятованих життів. Тут приходить усвідомлення: тварина не просто «хвіст», як звикли казати, а повноцінний член сім’ї, який має право на любов і турботу.
І майбутнє цього місця залежить від кожного з нас. Бо навіть найменша допомога – гривня у банці, годинка вигулу чи один репост у соцмережах – здатна стати для когось єдиним шансом на життя.
Юлія Люшньова - pravdatutnews.com
