Фото: Pexels
Кожна мова — це унікальна система мислення, пам’ять про світогляд і традиції, які іноді не зберігаються ні в текстах, ні в архітектурі, ні в піснях. Зникнення мови — це завжди втрата цілої цивілізації в мініатюрі. Європа знала безліч таких зниклих голосів: одні мовчать уже тисячі років, інші зникли зовсім недавно. Проте всі вони залишили по собі сліди — у текстах, запозичених словах, топонімах чи навіть у релігійних обрядах.
У цьому матеріалі — історії кількох мов, які колись звучали на континенті: від таємничої етруської до фінгальської, яка зникла ще у XIX столітті.
Загублений голос Італії: таємниці етруської мови
Серед багатьох загадок стародавнього світу особливе місце займає етруська мова — мова народу, який процвітав у Центральній Італії ще до піднесення Риму. Вона зникла століття тому, залишивши по собі тисячі написів, але й досі не розкрила своїх таємниць.
Що робить етруську особливою? Передусім те, що її генетичне походження так і не вдалося встановити. Вона не вписується у жодну велику мовну сім’ю — ані в індоєвропейську, ані в семітську. Якщо відкинути гіпотези про можливу спорідненість із двома іншими мертвими мовами — ретською та лемноською, — то етруську вважають мовою-ізолятом, тобто такою, що не має відомих «родичів».
Попри це, етруська не була «мовою-примарою». Вона звучала на вулицях міст, вирізьблювалась на кераміці, зброї та прикрасах, впліталась у релігійні тексти. До нашого часу дійшло понад 10 тисяч написів, серед яких найціннішими є: фрагменти сакральної книги, що збереглися на лляній завісі, знайденій у Загребі (приблизно 1200 слів); напис на черепиці з Капуї (близько 300 слів); знамениті таблички з Піргі, де етруський текст подано поруч із перекладом фінікійською.
Ці джерела дозволяють лінгвістам хоч трохи зазирнути в граматику та лексику етруської. Але все одно — ми розуміємо не більше ніж 150 слів.
Готська мова: голос воїнів та єпископів
Готська мова — зниклий, але колись величний голос готів, народу, що відіграв вирішальну роль у долі Римської імперії. Це єдина східногерманська мова, яку ми можемо відтворити сьогодні: інші — вандальська чи бургундська — зникли майже безслідно.
Її початок сягає IV століття, коли вестготський єпископ Ульфіла переклав Біблію готською. Цей переклад став найдавнішою пам’яткою серед усіх германських мов і справжнім культурним фундаментом для аріанських громад у Європі. Тексти, створені для богослужінь, слугували своєрідним «койне» для германців, впливаючи навіть на релігійну лексику інших мов.
До VIII століття готська ще звучала на Піренейському півострові, а до IX — у гірських районах Криму (так звана кримськоготська мова). Та зрештою вона поступилася місцем латині, грецькій і місцевим мовам.
Найважливішими пам’ятками є уривки перекладів Євангелія, апостольських послань і Старого Заповіту. До дрібних пам’яток належать уривки готського календаря, коментар до Євангелія від Іоанна (Skeireins), підписи до латинських документів, глоси та навіть кілька написів на прикрасах і зброї.
Готська — мова з архаїчною граматикою: три роди, чотири відмінки, двоїна, сильні й слабкі дієслова, відсутність артикля. У фонетиці — збереження давніх рис, як-от звук hw, а в синтаксисі — гнучкий порядок слів.
Хоч сама мова зникла, її спадок живе у словах. Готські запозичення дійшли до слов’ян, а через них — і в українську. Звідти походять: князь (kuniggs), меч (mēkj), хліб (hlaifs), лікар (lēkeis), церква (kyrikō).
«Отче наш» мовою вірмено-кипчацьких колоній
У XVII столітті на землях Речі Посполитої, Молдови та Османської імперії жили вірмени, що користувалися особливою мовою — вірмено-кипчацькою. Вона належала до тюркських мов, але поступово увібрала численні запозичення з української, польської, вірменської та латинської. Саме цією мовою велися судові книги у Львові й Кам’янці-Подільському, створювалися хроніки та перекладалися релігійні тексти.
Серед рукописів зберігся текст молитви «Отче наш», записаний вірмено-кипчацькою. У рукописі XVII століття він виглядає так:
Atamïz bizim ki köktäsen, ari bolsun atïŋ seniŋ, kelsin χanlïχïŋ seniŋ, bolsun erkiŋ seniŋ nečik köktä alay yerdä, ötmäkimizni bizim kündälik ber bizgä bügün, bošat bizgä borčumuznu bizim, nečik ki biz bošatïrbiz bizim borčlularïmïzga, bermägin bizni sïnamaχlïχka, yoχsa χutχar bizni yamandan, zerä seniŋdir χanlïχ da χuvat, da saŋa haybat meŋilik. Amen.
У більш звичному формулюванні цей текст звучить так:
Отче наш, що на небі. Нехай святиться Твоє ім’я, нехай прийде Твоє царство, нехай буде воля Твоя — як на небі, так і на землі. Дай нам сьогодні наш щоденний хліб. Пробач нам наші борги, як і ми пробачаємо нашим боржникам. Не введи нас у спокусу, але визволи від злого. Бо Твоє є царство, сила і слава — навіки. Амінь.
У молитві поєднуються тюркські мовні основи з впливами слов’янських мов. Наприклад, «ötmäk» означає хліб, «borč» — борг, «χanlïχ» — царство. Подібні тексти віддзеркалюють мовну реальність тогочасного Поділля, де різні культури й мови взаємодіяли та формували унікальний простір.
Полабська мова: останній голос слов’ян на заході
Полабська мова — одна з найцікавіших і водночас трагічних сторінок історії слов’ян. Це була рідна мова нащадків племені древан, які жили на крайньому заході слов’янського світу — у Люнебурзькому герцогстві (нині Нижня Саксонія, Німеччина), на лівому березі Ельби.
Її вважали «острівцем слов’янства» серед німецького оточення. Але до середини XVIII століття цей острівець остаточно зник: слов’яни Люнебурга перейшли на німецьку, а остання носійка мови померла 1756 року.
Полабська була найближчою до польської та входила до так званої лехітської підгрупи західнослов’янських мов, поряд із кашубською та вже вимерлою словінською.
Це була мова з багатою історією, що зберегла давні архаїчні риси, але водночас зазнала сильного впливу німецької.
Що зберегла від давнини:
- носові звуки [ą] і [ę], як у давньопольській;
- давні часи дієслова — аорист і імперфект;
- релікти двоїни.
Що змінилося під впливом німецької:
- з’явилися дифтонги: duša → dau̯sa;
- голосний о перетворювався на німецьке ö чи ü: dobry → dübre;
- а переходило в о: sam → som;
- приголосні g та k у деяких позиціях ставали м’якшими d’ та t’: gora → d’öra;
- у словнику було безліч запозичень із середньонижньонімецької.
Тобто полабська мова одночасно виглядала дуже стародавньою і дуже «пошматованою» чужим впливом.
Полабці не мали власної писемності. Все, що ми знаємо про мову, збереглося завдяки словникам і записам XVII–XVIII століть. Серед них — німецько-полабський словник К. Генніґа, записи селянина Я. П. Шульце, французько-полабський словник І. Пфеффінґера.
Крім того, сліди полабської можна побачити у топонімах та діалектах північної Німеччини.
Полабська зникала поступово. Від X століття, коли почалося активне німецьке переселення на схід, слов’янські поселення все більше оточували німецькомовні. Селяни ще трималися за рідну мову, але місто і влада говорили німецькою.
Остаточний рубіж настав у XVIII столітті. Після смерті останньої носійки в 1756 році полабська мова остаточно зникла.
Хоча сьогодні ми можемо прочитати лише кілька записаних слів і фраз, сама історія полабської нагадує: навіть цілі мови можуть зникнути, якщо народ поступово втратить свою ідентичність.
Катаревуса: штучна «чиста» грецька
Катаре́вуса (від грец. καθαρεύουσα — «очищена») була архаїзованою формою грецької мови, створеною у XIX столітті. Її поява пов’язувалася з ідеями Адамантіоса Кораїса (1748—1833), який після здобуття незалежності Греції прагнув поєднати давньогрецьку спадщину з живою народною мовою — димотикою.
Основою катаревуси стало давньогрецьке койне, але в повсякденному житті нею не користувалися. Це була штучна літературна форма, яку вважали «чистою» грецькою. У XIX столітті вона стала державною: нею укладали закони, документи й навіть писали художні твори. Письменники обирали катаревусу як більш престижну, хоча відмінності від античної грецької залишалися значними.
Офіційний статус катаревуса мала до 1976 року. Після падіння диктатури державною мовою стала димотика, що закріпилася як основа сучасної грецької.
Словник катаревуси складався з архаїчних форм, без новітніх запозичень. Граматика була складнішою за димотику, тому мова швидко втратила практичне значення. Вона збереглася лише в церкві та на сторінках афінського журналу «Естія», а у вишах її вивчали вже як культурний феномен.
Найбільший слід катаревуса залишила у топоніміці. Завдяки їй у багатьох мовах закріпилися назви «Іракліон» замість «Іракліо», «Уранополіс» замість «Урануполі», а також множинна форма «Афіни» замість «Афіна».
Куршська мова: голос моря, який стих
Куршська мова (латв. kuršu valoda, лит. kuršių kalba) — ще одна з втрачених мов Балтії. Нею говорило плем’я куршів, яке з V до XVI століття жило на південному сході Балтійського моря: у Західній Латвії, Литві та навіть на півночі сучасної Калінінградської області. Саме від куршів походить назва Курляндії (Курземе).
До XVII століття куршська мова остаточно зникла, поступившись місцем латиській та литовській.
Балтійські мови поділяються на дві гілки — західні та східні.
- Сьогодні з нами лишилися тільки східні: латиська й литовська.
- Західні — давньопруська, ятвязька, куршська — усі давно мовчать.
Лінгвісти вважають балтійські мови одними з найбільш архаїчних у всій індоєвропейській родині. Тож кожна втрата тут — як втрата живої енциклопедії.
На відміну від литовської чи латиської, куршська не мала шансів стати літературною мовою. Її пам’ять збереглася у топонімах та гідронімах Курляндії. Саме з назв річок, сіл і місцевостей науковці відтворюють окремі риси цієї мови.
Найближчими «родичами» куршської були пруська та ятвязька. Є версії, що вона навіть залишила слід у куршському діалекті латиської (kursenieku valoda), яким ще кілька століть тому говорили на узбережжі.
Курші жили поруч із сильнішими сусідами, постійно потрапляли під тиск інших культур і мов. До XVII століття їхня мова повністю зникла в побуті: курші стали латвійсько- і литовськомовними.
Але навіть якщо куршською вже неможливо поговорити, її голос і далі звучить у географічних назвах Балтії, нагадуючи про час, коли західнобалтійські мови ще були живими.
Фінгальська мова: забутий голос «краю чужинців»
Фінгальська мова — одна з тих мов-примар, що зникли безслідно, залишивши по собі лише уривки текстів і спогади. Нею говорили в ірландському графстві Фінгал до середини XIX століття. Її коріння сягає середньоанглійської, яку до Ірландії принесли англійські поселенці після норманського вторгнення 1169 року.
Цікаво, що фінгальська була «сестрою» іншої дивної мови — йоли з графства Вексфорд. Обидві вважалися реліктами особливого англійського діалекту, який так і не прижився по всій Ірландії.
Назва «Фінгал» походить від ірландського Fine Gall — «територія іноземців». Так місцеві кельти називали землі на північ від Дубліна, де ще з IX століття селилися вікінги. Тому довгий час вважали, що фінгальська мова могла мати скандинавські домішки. Хоча сучасні дослідження довели: скандинавського сліду в ній практично не було.
Спершу здавалося, що англійська, принесена норманами, закріпиться в Ірландії. Але вже у XIV столітті ірландська мова відновила свої позиції й витіснила англійські діалекти майже звідусіль. Фінгальська й йола залишилися єдиними реліктами того «першого англійського нашестя».
Проте й вони довго не витримали. До XIX століття фінгальська остаточно зникла: її носії перейшли на стандартну англійську та ірландську.
Справжніх пам’яток фінгальською небагато. Уціліли лише два сатиричні вірші — короткий «Фінгальський танець» (1650) та довший «Purgatorium Hibernicum». Імовірно, писали їх не носії мови, а автори-гумористи, які висміювали звучання місцевого діалекту.
Тож для лінгвістів ці тексти — радше цікава курйозність, ніж повноцінне джерело знань. Але вони дають змогу почути бодай відлуння того, як звучала фінгальська.
Прусська мова: зникла спадщина західнобалтійського світу
Прусська мова — одна з мертвих західнобалтійських мов, що належала до балтійської гілки індоєвропейської сім’ї. Нею говорили у південно-східному Балтійському регіоні, переважно на землях на схід від Вісли. Проте вже з початку другого тисячоліття територія поширення цієї мови почала поступово скорочуватися, а у XVIII столітті вона зникла остаточно. Її носії, прусси, перейшли на німецьку мову, і відтоді прусська залишилася лише у пам’ятках.
До таких пам’яток належать Ельбінзький словник XIV століття, що містить близько 800 слів, словник Симона Ґрунау з XVI століття (приблизно 100 слів), три катехизиси, перекладені з німецької у середині XVI століття, а також коротенький дворядковий вірш із XIV століття. Чимало відомостей про мову також збереглося завдяки топонімам, іменам та поодиноким словам, що проникли у польську, литовську та німецькі говірки. Усі ці тексти показують сильний вплив німецької та польської, тож прусська дійшла до нас у певною мірою спотвореній формі.
Фонетика мови вирізнялася протиставленням довгих і коротких голосних, простою системою приголосних і вільним наголосом. Граматика мала категорії роду, числа й відмінку для іменників, а також часи, особи та стани для дієслів. Синтаксис дослідити важко, адже більшість пам’яток — це переклади з німецької, що значною мірою копіюють чужу структуру речень. У лексиці помітно багато німецьких і польських запозичень, проте деякі риси зближують прусську з мовами слов’янськими.
Класифікують її як одну із західнобалтійських мов разом із ятвязькою. Вона вирізнялася особливо архаїчною лексикою серед усіх балтійських діалектів, хоча до наших днів дійшло лише близько двох тисяч слів та фраз. Цей скромний спадок дає змогу бодай частково уявити, якою була мова давніх пруссів.
Зниклі мови — це не лише академічна цікавість. Це дзеркало того, як народи взаємодіяли, воювали, торгували, змінювалися й розчинялися в чужих культурах. Одні мови зникли раптово — як полабська після смерті останньої носійки. Інші поступово злилися з потужнішими сусідами, залишивши по собі лише топоніми чи кілька текстів. Але всі вони нагадують: мовна різноманітність — крихка і потребує захисту.
Сьогодні ми можемо чути лише відлуння тих голосів — у старих словниках, написах на кераміці, перекладах релігійних книг чи навіть у словах сучасних мов. І це відлуння важливе: воно вчить нас цінувати те, що ми маємо зараз, і пам’ятати те, що вже ніколи не повернеться.
Олена Стебніцька - pravdatutnews.com
