Сьогодні десятеро з десяти громадян вважають себе українцями. І це не гасло, не декларація — це внутрішнє переконання. За роки війни зникли умовні поділи на “схід” і “захід”, “проросійських” чи “проєвропейських”. Ми стали одним цілим. І це сталося не завдяки, а всупереч — болю, втратам, руйнуванням, розчаруванню у владі, але з вірою у власну державу.
Те, що раніше видавалось розмитим, сьогодні кристально чітке: Україна має бути. З українською мовою, зі столицею в Києві, зі своєю армією, своєю політикою, своєю гордістю. І саме в цьому — наша перемога, навіть попри все, що ще попереду.
80% громадян не бачать жодного майбутнього у стосунках із Росією. Це означає не лише відмову від “русского міра”, а й глибоку трансформацію мислення. Якщо колись частина суспільства вірила, що “мир будь-якою ціною” можливий, то сьогодні ця формула зникла з громадської свідомості. Ми зрозуміли: будь-який “мир” із тими, хто прийшов убивати, — це капітуляція.
І в цьому парадокс часу: Путін зробив те, чого не могли зробити українські політики за тридцять років. Він об’єднав нас. Не під прапорами партій — а навколо самої ідеї держави. Ми більше не сумніваємось, хто ми і навіщо ми тут. Ми більше не шукаємо “братів”.
Та, попри це, не варто ідеалізувати ситуацію. Війна не стерла всіх проблем. Політична недовіра залишається найглибшою тріщиною. Ми знову ділимося не за регіонами, а за політичними таборами — і це небезпечна тенденція. Ворог зовнішній навчив нас єдності, але внутрішні конфлікти можуть цю єдність розхитати.
Українець сьогодні втомлений. Але ця втома — не поразка, а наслідок довгого опору. Ми втратили багато — і тепер хочемо чесності. Саме тому понад 60% громадян кажуть, що підтримали б нові політичні сили. Це не стільки запит на нові обличчя, скільки на нову відповідальність.
Після перемоги у нас залишиться дві ключові теми — оборона і боротьба з корупцією. Бо Росія нікуди не зникне, і ми це розуміємо. А корупція — це те, що вбиває країну зсередини. Люди, які вистояли під обстрілами, не пробачать тим, хто краде під час війни.
І все ж головне — ми змінились. Ми навчилися називати речі своїми іменами. Ми перестали соромитися бути українцями, говорити українською, захищати своє. Ми зрозуміли, що сила — не в політиках, а в нас самих.
Ми вже не повернемось до старої України. Бо тепер маємо іншу — вистраждану, сильну, справжню. Україну, яка народилася у вогні війни, але живе завдяки любові свого народу.
