Проте насправді вони оточують нас постійно: у ЗМІ, рекламі та, особливо, у фільмах і серіалах. Творці стрічок часто звертаються до усталених образів — позитивних чи негативних — щоб миттєво передати глядачеві сутність персонажа, його роль у сюжеті та очікувану поведінку без довгих пояснень.

Особливо часто режисери використовують національні та етнічні стереотипи, і українці не є винятком. Персонажів нерідко зображують недолугими, неосвіченими, у ролях кримінальних авторитетів, корумпованих чиновників або учасниць секс-бізнесу. Найсуттєвіше на формування цих кліше вплинув розпад СРСР, до якого до 1991 року входила Україна. Наш народ став частиною «пострадянського світу», який у західному кіно часто показували через негативні образи.

ПравдаТУТ News розповідає про найбільш поширені стереотипи про українців.

Стереотип №1: українці - простий та неосвічений народ

Одним із найпоширеніших стереотипів, що трапляються в іноземному кіно, є образ українців як бідних, наївних та неосвічених. Такий образ формується на основі історичних кліше, недостатнього знайомства з культурою та реаліями життя в Україні, а також потреби створити легкодоступний для глядача «типаж».

Цей образ “відсталого українця” досягають за допомогою персонажів із діалектами, грубуватими манерами, обмеженим словниковим запасом або нездатністю мислити «по-сучасному».

 Everything Is Illuminated («І все освітилося»)

Сюжет фільму розповідає нам історію молодого єврея Джоната, який народився та проживає в США. Після смерті бабусі в його руки потрапляє фотографія дідуся з невідомою жінкою на ім'я Августина та чоловіком, на звороті якої є лише назва містечка: Трохимбрід.

 Джонатан вирішує вирушити в Україну, щоб знайти жінку, яка, можливо, врятувала його дідуся від нацистів під час Другої світової війни.

Фільм зображує Україну та її народ через призму численних етнічних та культурних стереотипів. З одним із них ми стикаємося вже на початку стрічки – у вигляді хитрих та егоцентричних персонажів-українців, які супроводжують головного героя під час подорожі країною. Йдеться про нібито сліпого діда – антисеміта Бориса Льоскіна та його онука Алекса, що виступає перекладачем для мандрівника Джонатана.

Кадр із фільму “І все освітилося”

Хлопець створює образ типового “гопника” або “братка. Алекс легковажний, трохи неосвічений та дуже хитрий. Він фанатично захоплюється американською культурою, мріє про переїзд до США і вважає все американське кращим за місцеве. Комічності персонажеві додає “ламана” англійська, сповнена безглуздих помилок та кумедного акценту.

Дід показаний як похмурий, небагатослівний старий. Він прикидається сліпим, щоб отримувати чайові та, у разі чого, уникнути відповідальності.

Загалом, фільм показує українців не у найкращому світлі: це беззубі дядьки, які виявляють неприязнь до євреїв, навіть якщо самі належать до цієї національності. Глядачеві пропонується сумнівна історична інформація, що до війни українці ставилися до євреїв так само, як Гітлер. Після цього твердження автори його більше не обговорюють і не намагаються підтвердити чи спростувати.

 Emily in Paris («Емілі в Парижі)

Серіал «Емілі в Парижі» — це американська комедійна драма про молоду маркетологиню Емілі Купер із Чикаго, яка переїжджає до Парижа на рік, щоб принести «американську перспективу» до роботи французької маркетингової компанії. В одній із серій стрічки з’являється дівчина з України – карикатурний персонаж, що потурає негативним стереотипам. Її показали як неосвічену, трохи недолугу, легковажну та меркантильну злодійку.

У четвертій серії другої частини серіалу головна героїня Емілі знайомиться на курсах французької з Петрою, емігранткою з Києва. Під час прогулянки містом вони заходять у бутиковий магазин і приміряють речі. Коли Емілі каже, що не може дозволити собі сумку, Петра пропонує її вкрасти. Головна героїня наполягає повернути товар, а Петра налякано відповідає: «Мене ж депортують!».

Кадр із серіалу “Емілі  Парижі”

Не меншої уваги привертає зовнішній вигляж української персонажки. Петра виглядає досить вульгарно: її одяг яскравий, іноді навіть кричущий. Вона поєднує різні кольори, принти та текстури, що сприймається як абсолютна відсутність смаку. Навіть якщо одяг не був дешевим, його подача та поєднання створювали враження чогось менш якісного чи продуманого, ніж в інших персонажів.

Кадр із серіалу “Емілі  Парижі”

Багато українців сприйняли персонаж дівчини як особисту образу, адже в ній показано зібраний стереотипний образ українців у Європі. Невдоволення українців набрало такого розголосу, що Міністерство культури та інформаційної політики України направило листа до Netflix з проханням врахувати українську позицію щодо образу українки в серіалі.

Моя прекрасна няня

Серіал «Моя прекрасна няня» є російською адаптацією популярного американського ситкому «Няня» (The Nanny). Проте, на відміну від оригіналу, російські творці вирішили використати походження головної героїні для просування образливих стереотипів.

За сюжетом, Віка Прутковська – простакувата дівчина із українського міста Маріуполь, яка переїжджає до Москви “у пошуках кращого життя”. Там вона втрачає роботу в бутику свого хлопця і випадково потрапляє до будинку успішного, але овдовілого московського продюсера Максима Шаталіна. Віка стає нянею для його трьох дітей і поступово завойовує їхню любов, а згодом між нею та Шаталіним виникають романтичні почуття.

Кадр з серіалу “Моя прекрасна няня”

Хто, якщо не росіяни, могли би так майстерно навішати кліше на образ українців? По-перше, серіал демонструє «різницю у світогляді» між українським та російським народами — звісно ж, у зручній для себе інтерпретації. Родина Шаталіна постає інтелігентною, освіченою та манерною; їхній світ — це театр, висока культура та мистецтво.

Натомість українка Віка, яка на них працює, зображена недалекою, наївною й ексцентричною провінціалкою. Вона використовує просторічну лексику, говорить з характерним акцентом, часто кричить. На відміну від “освічених і культурних росіян”, дівчина не знає правил етикету і плутає назви відомих брендів та класичних творів мистецтва.

Куди ж без стереотипів про меркантильність українців. Головною метою Віки Прутковської є вдало вийти заміж “за багатого та успішного масквіча”. Саме тому дівчина постійно намагається звабити Шаталіна, мріє про весілля, діаманти та високий соціальний статус. Її мати, Любов Леонідівна, також є гіпертрофованим втіленням цього стереотипу— вона постійно тисне на доньку, щоб та "спіймала" багатого чоловіка.

Кадр з серіалу “Моя прекрасна няня”

Зовнішній вигляд Няні Віки підтримує цей добре продуманий образ простачки. Часто вона виглядає вульгарно та недоречно: яскравий макіяж, обтислий одяг із блискітками, леопардові принти, високі підбори та начісування. Це подається як типовий стиль дівчини, яка намагається виглядати "дорого-багато", але не має вродженого смаку, на відміну від витонченого смаку "світської" Москви.

Стереотип №2: українці – злочинці, мафіозі та торговці зброєю

У масовій культурі 90-х і 2000-х років українців часто не вирізняли від інших народів пострадянського простору, зображаючи їх у рамках кількох усталених шаблонів. Переважали образи холодних злочинців, корумпованих чиновників або ж дрібних бандитів.

Petla (“Петля”)

У 2020 році на великі екрани вийшов скандальний серед українців фільм «Петля». Стрічка розповідає глядачам історію польського  поліцейського Даніеля, чий життєвий шлях випадково перетинається з двома братами-близнюками з України, Зенею та Алексом. Використовуючи злочинні зв’язки братів, головний герой швидко просувається по службі і стає офіцером Центрального антикорупційного бюро Польщі. Під виглядом поліцейської операції Даніель бере під свій контроль відомий бордель і починає усувати конкурентів. Згодом він створює ексклюзивне місце, де впливові особи можуть конфіденційно скористатися послугами елітних повій. Подвійна гра поліцейського не залишається непоміченою - він стає мішенню для польських та російських спецслужб.

Фільм викликав значне невдоволення серед української аудиторії, оскільки потурає великій кількості стереотипів, зображуючи українців у негативному світлі - сутенерами, повіями, хабарниками та кримінальними авторитетами. 

У стрічці брати Женя та Алекс постають жорстокими, цинічними й абсолютно позбавленими моральних принципів бізнесменами. Вони керують мережею борделів, мають широкі зв’язки у кримінальному світі та не гребують насильством для усунення конкурентів чи вирішення проблем. Для них секс-бізнес – лише спосіб заробітку та отримання впливу. Українки у фільмі показані як "живий товар". Вони з’являються переважно в ролі сексуально експлуатованих дівчат, яких привозять до Польщі для роботи в борделях.

Крім того, творці фільму зобразили Україну абсолютно корумпованою країною, де все можна “порішати”. У сценах перевезення дівчат у «відключці» до Польщі показують, як український прикордонник бере 1000 доларів за одне тіло. Таож у стрічці з’являється нібито український міністр, який, за сюжетом, фінансує бордель та отримує з цього власний відсоток.

Загалом українські персонажі, показані переважно у негативному світлі, могли б мати місце на екрані. Все ж, проблемою стало їх однобічне зображення. Оскільки у фільмі героїв з України позбавлено повноцінних життєвих історій і контексту, що міг би пояснити їхню мотивацію чи обставини, які привели їх до такого життя, це спотворює сприйняття. У результаті виникає враження, ніби така поведінка є характерною для всієї нації, а не наслідком складних життєвих ситуацій.

Lord of War  («Збройовий барон»)

Фільм оповідає історію двох братів Юрія та Віталія Орлових, сім’я яких емігрує з України до США. Тут вони розгортають бізнес з нелегальної торгівлі зброєю. Свій шлях у світі злочинності брати починають із дрібних операцій, використовуючи напівлегальні канали постачання. Проте Орлови швидко досягають значних успіхів і виходять на міжнародний рівень, торгуючи зброєю з диктаторами, повстанцями та терористами по всьому світу.

Скриншот з фільму

Згодом Юрій, маючи підтримку свого дядька — високопоставленого генерала української армії, — отримує доступ до величезних складів пострадянського озброєння. Завдяки цьому він вибудовує масштабні схеми продажу автоматів Калашникова, танків, гелікоптерів Мі-24 та іншої військової техніки. Їх бізнес ускладнюється через переслідування агентом Інтерполу.

Юрій постає перед нами в образі "холодного", безжального та хитрого східноєвропейського кримінального діяча, який використовує свій пострадянський досвід для маніпулювання міжнародними законами. Він цинічний, прагматичний та має здатність знаходити можливості там, де інші бачать лише хаос.

Головний герой Юрій уособлює стереотипний образ «східноєвропейського злочинця» - персонажа, що нібито виріс у хаосі пострадянського розпаду, де злочинність була звичною частиною повсякдення. Такі герої подаються як люди без чіткої національної ідентичності, але з обов’язковим «темним минулим» і готовністю переступати через моральні межі. Часто, використовуючи це поширене кліше у фільмах та серіалах, творці розмивають межі між українцями, білорусами та росіянами.

На противагу Юрію постає його емоційний та морально вразливий рідний брат Віталій, який постійно бореться із совістю. Він втілює образ "загубленої душі" з еміграції, яка не змогла адаптуватися до жорстоких реалій капіталізму та кримінального бізнесу.

Стереотип №3: українки – повії та жертви секс-бізнесу

У західному кінематографі українські жінки часто постають у вузькому та однозначному образі — як сексуально привабливі, але вразливі постраждалі або як учасниці секс-бізнесу. Цей стереотип формується через поєднання історичних, політичних та культурних факторів: від сприйняття Східної Європи як «екзотичної» та «бідної» території до застарілих уявлень про жіночу роль у суспільстві.

La Sconosciuta («Незнайомка»)

Італійсько-французький фільм під назвою “Незнайомка” розповідає нам історію українки Ірини Ярошенко,  яка переїхала в невеличке італійське місто на пошуки кращого життя. Жінка влаштовується працювати прибиральницею в багату сім'ю, де також доглядає за маленькою дівчинкою на ім'я Теа. 

Через флешбеки головної героїні, що випливають протягом фільму, глядач дізнається про трагічне минуле Ірини. У молодості вона стала жертвою сучасних работорговців і була змушена займатися проституцією під контролем жорстокого сутенера на прізвисько «Мафьозо». Вона пережила багато страждань і втрату власної дитини, яку в неї відібрали одразу після народження. Через роки Ірина твердо вирішує віднайти свою доньку, розробивши складний та ризикований план.

Східноєвропейські жінки у західному кіно часто асоціюються з сексуальністю та проституцією, незалежно від реального контексту їх життя. Минуле Ірини як повії є центральним елементом її персонажа і визначає її відносини з іншими героями, а також впливає на розвиток сюжету. Це підкреслює травму персонажа, але водночас експлуатує стереотип сексуалізації східноєвропейських жінок. Минуле стає не тільки драматичним елементом, але й "маркою" її ідентичності у очах глядача.

У західному кінематографі й досі існує безліч стереотипів про українців, особливо часто вони трапляються у фільмах та серіалах 2000-х років. Утім варто відзначити, що після 2014 року ситуація докорінно змінилася: українці постають перед нами в образах відважних борців за свободу та героїв. Замість пасивних жертв чи пострадянських злочинців українців показують як активних учасників бойових дій, волонтерів, відважних матерів, які ризикують життям заради майбутнього своїх дітей. Сучасні фільми підкреслюють унікальну українську культуру, мову та історію, чітко дистанціюючи її від Росії.

Олена Стебніцька - pravdatutnews.com