Її історія — це шлях від простих рухомих малюнків до повнометражних 3D-фільмів. Українська анімація, народжена у 1920-х роках, пройшла крізь цензуру, війни, репресії та відродження, але зберегла власний голос і національний характер.

Європейські витоки анімації

Двадцяті роки ХХ століття. Кінець першої світової війни залишає по собі спустошено Європу та прагнення людей до модернізації. Мистецтво швидко змінюється під впливом технологічних процесів і хоч кінематограф потроху стає звичним явищем для глядача – анімація сприймається як щось дивне та експериментальне.

Початок цього виду мистецтва пов’язують із французьким карикатуристом Емілем Колем, якого вважають творцем першого повністю анімованого фільму. У 1908 році, коли розвиток кінематографа тільки набирав обертів, він представив глядачам свою короткометражну стрічку «Фантасмагорія» — справжній експеримент з рухомими малюнками.

Фільм був технічно простим, але винахідливим. Це була німа, чорно-біла стрічка, що тривала трохи більше однієї хвилини. Коль створював її, малюючи чорнилом на білому папері, але потім геніально використав негатив плівки.

Прем'єра першої повністю анімованої короткометражної стрічки “Фантасмагорія”, що мала цілісний сюжет, відбулася в Парижі 17 серпня 1908 року.  З цього моменту кінематографісти з по всьому світу почали відтворювати різні сюжети за допомогою мультиплікації.  

Американський прорив: «Пароплавчик Віллі»

Через два десятиліття, у 1928 році, у США студія Walt Disney зробила черговий прорив — випустила короткометражний мультфільм «Пароплавчик Віллі». Ця стрічка стала першим мультфільмом із синхронізованим звуком і дебютом легендарного Міккі Мауса, що відкрив нову еру в історії анімації.

Початок української мультиплікації: “Казка про Солом’яного бичка”

Україна активно крокувала в ногу зі світовим розвитком анімаційного мистецтва — перший український мультфільм з’явився навіть раніше за стрічки Уолта Діснея. Водночас він істотно відрізнявся від тогочасної світової анімації: основою для сюжетів слугували народні казки, легенди та творчість, а національні мотиви були яскраво виражені.

Так, у 1927 році художник і мультиплікатор В’ячеслав Левандовський створив перший український анімаційний фільм — «Казку про Солом’яного бичка». Стрічку зняли на Одеській кінофабриці Всеукраїнського фотокіноуправління, і саме вона стала початком історії української мультиплікації.

Народні мотиви та ручна праця

Робота була копіткою. Левандовський, який виступав одночасно як режисер, сценарист, художник і оператор, створював кожен кадр вручну, ретельно переставляючи ляльок і знімаючи їх на кіноплівку. У цьому ляльковому театрі без глядачів він майстерно відтворював історію про бичка, зробленого з соломи й осмаленого смолою, який допоміг діду й бабі виловити диких звірів.

Втрата оригіналу

На жаль, цей мультфільм, як і багато інших ранніх українських анімаційних робіт, став жертвою часу. Оригінал не зберігся, і сьогодні про його існування нагадують лише поодинокі кадри, архівні документи та спогади тих, хто його бачив. 

У 2017 році, з нагоди 90-річчя української анімації, двадцять митців із різних куточків України створили власні варіації солом’яного бичка, кожен у своєму авторському стилі, для ролика в межах проєкту «90 років української анімації».

Анімація як засіб радянської пропаганди

Приблизно з 1927–1933 років анімаційні майстерні в Києві виконували здебільшого практичні замовлення: створювали рекламні анонси театральних вистав, державної продукції та інших культурних проєктів. Досить швидко мультиплікація почала набувати нової функції — вона стала важливим інструментом радянської пропаганди.

У 1927 році до десятиріччя Жовтневої революції колектив аніматорів (Юхим Макаров, Володимир Дев’ятнін, В’ячеслав Левандовський та Г. Дубинський) працює над фільмом «Десять» — комбінованою стрічкою, що поєднувала документальні кадри та анімаційні елементи і прославляла «успіхи» радянської влади. В цей період анімація в СРСР розглядається як доступний інструмент політичного виховання — вона мала впливати на емоції, формувати потрібні асоціації та підтримувати партійну позицію.

Одним із показових прикладів є фільм Михайла Войцмана «Казка про загальне роззброєння» (1929), виконаний у техніці поєднання живих кадрів та анімації. Це гостра політична сатира на зовнішню політику західних держав, яка відповідала домінуючому в СРСР дискурсу про «буржуазний мілітаризм».

Репресії та злам традиції: втрачене покоління митців

Упродовж 1930-х років українська анімація опинилася під тиском тоталітарної політики Радянського Союзу. Репресивна машина поступово придушувала творчі ініціативи: художникам обмежували теми, забороняли експерименти, а деяких митців — переслідували, ув’язнювали чи фізично знищували. Попри це, поодинокі спроби зберегти та розвивати мультиплікацію все ж продовжували з’являтися.

Прояви творчості попри тиск

У 1934 році в Одесі молоді аніматори Семен Гуєцький та Євген Горбач створили фільм, який став важливою віхою в історії — перший український графічний мультфільм «Мурзилка в Африці». У стрічці розгорталась історія персонажа Мурзилки, що вирушає до Африки, аби захистити темношкірого хлопчика від жорстокості та несправедливості. Мультфільм мав і пригодницьку динаміку, і виховний підтекст — але головне, він демонстрував, що художники прагнули зберегти життя українському мульткінематографу навіть за несприятливих умов.

Уже 1935 року ті ж автори, які були учнями Левандовського, випустили «Тук-Тук і його приятель Жук» — історію про хлопчика Тук-Тука та його собаку. Цей мультфільм став першою свідомою спробою створення серійного персонажа — зародок того, що в майбутньому стане основою популярної мультиплікації.

Однак ці епізодичні прориви не могли протистояти загальному тиску. Частину піонерів-аніматорів «перемололи» репресії, когось вивезла або знищила війна, інші — вимушено розчинилися в радянській бюрократії, де вже не залишалося простору для творчого ризику та художнього жесту.

Фактично розвиток української анімації зупинився. Відродження стане можливим лише у 1950-х роках, коли сформується нове покоління художників і коли на кінематограф знову дозволять дивитись як на мистецтво, а не лише як на інструмент пропаганди.

Відродження після війни: “Пригоди Перця” і нова школа аніматорів

Після вимушеної паузи у повоєнні десятиліття українська анімація знову ожила у 1950-х. Справжній поштовх цьому відродженню дав Іполит Лазарчук. Його стрічка «Пригоди Перця» (1961) стала точкою відліку нового етапу. До роботи над мультфільмом долучився і молодий тоді аніматор Давид Черкаський, майбутній автор культових «Острова скарбів» і «Капітана Врунгеля». Цікаво, що на момент створення фільму команда Лазарчука майже не мала досвіду — але ентузіазм виявився сильнішим за обмеження. Мультфільм розповідав про журналіста Перця, що допомагає звірям боротися з браконьєрами, які нищать природу. Стрічка мала успіх.

Попри поступове зростання виробництва, мовна політика сильно впливала на покази: фільми озвучували двома мовами, проте масово тиражували саме російськомовні версії. Тому згодом і постало хибне переконання, ніби радянська українська анімація існувала лише російською.

Як народилися козаки: феномен серії Володимира Дахна

У 1967 році на «Київнаукфільм» надійшов лист із Запоріжжя з пропозицією зняти мультфільм про козаків — із вигаданими іменами героїв. Так з’явилися Тур, Грай і Око.

Художник Едуард Кірич згадував, що режисер Володимир Дахно намалював схеми: довга рисочка — це Грай, велике коло — Тур, маленьке — Око. Кірич оживив ці знаки, надавши їм характер і вигляд. Спершу задумували ігрове кіно, але зрештою створили мультфільм — і ніхто не сподівався, що він стане легендою.

Серіал «Як козаки...» швидко здобув любов глядачів. Козаки діяли без слів, але говорили виразно — через міміку, гумор, винахідливість. За першою стрічкою (1967) вийшли інші: «Як козаки у футбол грали» (1970), «…наречених визволяли» (1973), «…сіль купували» (1975), «…олімпійцями стали» (1978), «…мушкетерам допомагали» (1979). Стиль серіалу еволюціонував від впливів загребської школи до диснеївської динаміки.

Вершини й експерименти української анімації 1980-х

У 1970–1980-х роках українська анімація ввійшла у період справжнього підйому. Це був час формування власного стилю, появи культових персонажів і сміливих мистецьких експериментів, що зробили українські мультфільми впізнаваними далеко за межами країни.

Після успіху першої частини про Тура, Грая та Ока серія почала розвиватися майже як окремий всесвіт. Кожен новий мультфільм переносив козаків у нові культури, епохи та жанри, але зберігав основну рису — гумор без слів.
Персонажі не говорили, проте виражали все через пластику, міміку, ігровий темп, що робило їх зрозумілими у будь-якій країні. Це був своєрідний «анімований театр тіней», доступний кожному.

Втрата архіву — втрата пам’яті

Початок 1990-х став ударом для української анімації. Після розпаду СРСР архіви «Київнаукфільму» було знищено — разом із ескізами, фонами, сценаріями майбутніх фільмів. Майже всі матеріальні свідчення кількох поколінь аніматорів зникли. Залишилися лиш готові стрічки — і пам’ять про тих, хто їх створював.

Незалежність і новий початок української анімації

Нині, на тлі зростання інтересу до українського кіно, дедалі більше уваги привертає й анімація — як класична, так і сучасна. На нову сцену виходять молоді режисери. Наприклад, «Глибока вода» Анни Дудко (2021) отримала нагороду на Паризькому фестивалі PIAFF, а 3D-фільм «Мавка. Лісова пісня» став справжнім проривом: зібрав рекордні касові збори й повернув інтерес до Лесі Українки, збільшивши продажі її творів у кілька разів. Історію «Мавки» тепер продовжують у форматі серіалу.

Першим повнометражним мультфільмом незалежної України стала «Енеїда» (1991) Володимира Дахна. У 1990-х з’явилися «Історія одного поросятка», «Коза-дереза», «День народження Юлії» — роботи, що формували нову післярадянську мову анімації та поєднували народні сюжети з сучасною образністю.

Початок 2000-х приніс занепад через брак фінансування, проте саме тоді українські короткометражки здобули перші міжнародні нагороди: пластиліновий фільм «Йшов трамвай дев’ятий номер» став лауреатом Берлінале (2003).

Сучасний прорив та стійкість

У 2010-х індустрія почала відроджуватися — виходили серіали «Моя країна — Україна», повнометражні «Микита Кожум’яка», «Викрадена принцеса», «Віктор Робот». А під час повномасштабної війни аніматори продовжили працювати попри обстріли й відключення: з’явився дитячий серіал «Пес Патрон», що навчає правил безпеки, та сатиричний «Університет Чупарського».

Українська анімація сьогодні — це не лише спадок минулого, а живий, гнучкий і сміливий простір, який оновлюється й утверджує культуру незалежної України.

Олена Стебніцька - pravdatutnews.com