Фото: depositphotos

Як пише Futura-sciences, у сім’ях середини XX століття відкрито говорити про емоції було не так прийнято, як зараз. Дітей привчали багато працювати, справлятися з труднощами самостійно та не скаржитися.

Фахівці зазначають, що таке виховання могло допомогти людям бути витривалими, але водночас привчало приховувати власні почуття.

Натомість молодші покоління більше уваги приділяють своїм емоціям, особистим межам і психологічному стану. Психологи наголошують, що готовність визнати свої труднощі та попросити про допомогу не означає слабкість.

Відмінності між поколіннями, за словами фахівців, пов’язані насамперед з умовами життя та вихованням, а не з вродженими особливостями.

Наприклад, представники покоління бебі-бумерів, які народилися у 1946–1964 роках, часто рано ставали самостійними. Деякі починали освоювати професію вже у 14 років, а діти могли змалку допомагати родині в сільському господарстві чи дрібній торгівлі.

Вибір освіти та професії тоді часто залежав від потреб сім’ї та суспільних норм. Особливо це стосувалося дівчат, для яких можливості навчання та професійного розвитку були більш обмеженими.

Водночас багато дітей мали більше свободи у повсякденному житті. Вони проводили час на вулиці без постійного нагляду дорослих, самостійно вигадували ігри та вирішували конфлікти між собою.

Американський психолог Пітер Грей із Бостонського коледжу вважає, що такі вільні ігри допомагають розвивати самостійність, уміння оцінювати ризики, вирішувати конфлікти та долати труднощі.

Тому досвід ранньої відповідальності міг сформувати у багатьох людей відчуття, що вони мають самостійно справлятися з життєвими проблемами. Сучасні покоління, натомість, частіше сприймають звернення по психологічну допомогу як звичайний спосіб отримати підтримку.

Стрілець Діана - pravdatutnews.com