Через музику та соціальні проекти Тарас демонструє, що люди з інвалідністю мають такі ж можливості для творчості, спілкування та впливу на громаду. Одним з найбільших внесків його діяльності став проект "Добра Кава" – платформа для просвітництва та практичної реалізації інклюзивної комунікації в регіонах.

Його проєкти несуть послання толерантності, рівності та людської гідності. Тарас активно працює над змінюванням мислення суспільства, пропагує толерантну термінологію інклюзивної комунікації та доводить своїм прикладом, що соціальна активність – це не просто слова, а реальна трансформація громад. Він вважає, що бар'єр починається не з пандусу, а з голови наших людей.

ПравдаТУТ NEWS поговорили з Тарасом про його творчість і громадську діяльність, труднощі у впровадженні безбар’єрності в громадах та роль мови у формуванні ставлення до людей з інвалідністю.

Як музика й соціальна активність стали головною вашою місією?

Я завжди розумів, що недостатньо просто творити музику — потрібно діяти ширше, змінювати суспільство. І це корінями сягає далеко назад, у мій досвід навчання в інтернаті №100, спеціальній школі для незрячих у Львові.

Там були тотальні бар'єри і заборони. Я називав його "інтернат-каземат", тому що учителі просто не розуміли дітей. Вони намагалися зробити нас безправними людьми. Ні футболу вечором, ні концертів, ні вільного руху – лише покарання й обмеження. Нормальної освіти не було. І я намагався якнайшвидше вийти з цього місця.

У 1999 році я зробив перший крок до змін –  привів журналістів програми "Давайте поговоримо" до школи, щоб показати, в яких умовах нас харчують, як нас забезпечують житлом. Це викликало страшний скандал на весь Львів. Це був мій перший урок про те, що мовчати не можна.

Але справжнім переломним моментом став мій перехід до Львівського національного університету імені Івана Франка. Я почув полегшення – почув рівність. Мене ніхто не напрягав, ставилися нормально, толерантне ставлення. Навчався я на філософському факультеті, спеціальність психологія. Мої однолітки прийняли мене як свого.

Я почав себе відчувати рівним зі всіма. Я міг спілкуватися з нормальною аудиторією, ходити на концерти, заходи, піти в парк, випити каву або пиво – просто жити повноцінним життям. Це дійсно вплинуло на моє становлення як особистості.

Контраст між інтернатом і університетом показав мені істину: проблема не в людях з інвалідністю, а в суспільстві, яке не хоче їх розуміти. І з того моменту я зрозумів, що я рівноцінна людина, що я мав щось сказати суспільству. Що музики недостатньо – потрібно змінювати світ навколо.

Що допомагає вам не зупинятися, навіть коли ви втомлюєтеся або стикаєтеся з труднощами? 

Якби у мене була чарівна кнопка для перезапуску, як у штучного інтелекту, я був би щасливий. Мабуть, кожна людина була б щаслива. На даний момент мене, чесно кажучи, надихають наші незламні воїни, наші хлопці.

Коли я думаю, що щось не так, коли мені попадаються люди, які гальмують розвиток, я думаю: «Боже, а як ці чуваки там, на фронті?» Нещодавно я спілкувався з пораненими – вони мене справді надихають. Їхній приклад – це справжня мотивація продовжувати.

А в звичайному житті, ще до війни, мене завжди надихала моя мама. Вона теж незряча, але справляється самостійно. Справа в тому, що вона опинилася незрячою після випадку в молодості, але не зламалася. Вона пече фантастичні торти, які замовляють на весілля. Готує прекрасно. Вона не публічна людина, але знайшла себе як жінка, як господиня.

Вона завжди мене надихала простотою. Каже: «Тарасе, роби так, як хочеш, щоб люди до тебе ставилися. І все буде добре, помалу». Можливо, я не завжди прислухався, бо максималізм перемагав у юності, але це залишилось у мене – її філософія простоти та віри в те, що все буде добре.

Як ви вчитеся розрізняти конструктивну критику від тієї, що просто заважає рухатися вперед? 

Якщо мені говорить людина, яку я добре знаю, я, як правило, прислуховуюся. Особливо мама – тепер я почав її цінувати ще більше. Минулого року я навіть написав пісню про неї.

У кожного артиста приходить такий момент, коли розумієш, що маєш написати про найголовнішу людину в житті. Кузьма Скрябін казав, що це стався у нього років в 43. У мене це щелкнуло приблизно до 40 років – коли я зрозумів, що щось хочу подарувати мамі, щось хочу їй віддячити.

Справжніх друзів у мене мало. Наприклад, я довіряю своєму редактору, тому що знаю його добре – він деколи мене навіть зупиняє. Я кажу: «Слухай, давай робити так». Він відповідає: «Ні, треба помірково». Він аналітик зі серйозним досвідом, і я прислуховуюся до таких людей. Вважаю, що їхня критика конструктивна, тому що я їх більш-менш добре знаю.

Були у вашій творчості пісні, текст або мелодія яких давалась вам особливо важко? Вимагало багато часу, роздумів, може, навіть особистого подолання? Розкажіть про такий вишок.

Одна така пісня була минулого року. Я співпрацюю зі стрийським 65-м батальйоном ТРО. Там служить мій швагро, родичі. На концертах я познайомився з командиром, і ми з хлопцем подружилися. Вже третій рік з усіх своїх благодійних концертів донатимо частину коштів для батальйону – виходить кілька тисяч гривень.

Раз пресофіцер мені каже: «Тарас, хлопці люблять твої пісні. Напиши для нас щось таке неофіційне – підтримку нашого батальйону. Щоб це була наша пісня, про нас. Ти вже нас знаєш, побував у нас». Для мене це став серйозний виклик. Писати пісні про свої переживання – це одне. А присвятити пісню нашим воїнам, нашим захисникам – це зовсім інше. Я до цього дуже поставився серйозно. Розмисли тривали більше 10 днів.

Коли виникла ідея, я скинув записи своєму аранжувальнику Володі Фендеру. Я пишу пісні на диктофон і скидаю йому – він підбирає мелодику. Він сказав: «Тарас, нормально». Я скинув демку пресофіцеру Сергію Тишенку. І проходить день, два, три... Вони поїхали на схід, немає звісток. Я думаю: «Ну блін, напевно, не сподобалась моя пісня». Проходить дні, я не знав, що з цим робити, думав навіть щось переписувати. Проходить майже 10 днів. Він мені відписує «+», знаєте як то військові спілкуються. Я перезвоню і кажу: «Пане Сергій, я так переживав. Чому ви мені не звернулись?» А він каже: «Ми були на позиціях, зв'язку не було. Та пацани такі раді! В машині слухали». Для мене ці 10 днів були великим сумнівом. Думав, що написав щось не варте уваги. Але виявилось, що їм дійсно дуже подобалась. Це був реальний виклик – не просто музично, а емоційно й морально.

Як зазвичай відбувається процес створення вашої пісні – від першої ідеї до готового запису? З чого все починається і що для вас найскладніше в цьому процесі?

По-перше, пісня виникає спонтанно. Вона може виникнути від дії. Наприклад, їду я в транспорті – щось почую, якісь думки виникають. Або сиджу вдома в тишині. Буває, спілкуюся з кимось, і це спричиняє творчість. Спочатку виникає думка. Потім я визначаю напрямок – якою має бути пісня? Ліричною, танцювальною, рок, патріотичною? Потім накидається текст, а мелодика автоматично лягає під текст. Раніше це була проблема. Я мусив конспектувати все на шрифт Брайля, на дошку – дуже незручно в дорозі. Бувало, просив навіть сторонніх людей записувати мої думки. Навіть у поїзді раз просив якогось знайомого. Зараз процес набагато простіший. Я беру телефон – в кожного сучасного телефону є диктофон. Я записую мелодію. Я наспіваю повністю, щоб не забути. Одразу скидаю записи Володі прямо в Телеграм. Він підбирає аранжування, і все працює. Це дуже пришвидшило мій творчий процес. Раніше чекавати довго, а тепер все відбувається швидко й ефективно.

Ви згадали, що просили сторонніх людей записувати ваші ідеї. Це підводить до питання про команду. Проекти – це потужний консолідуючий фактор для людей. Розкажіть, як відбувається комплектування вашої команди? Як ви знаходите своїх людей? Як відбувається відбір?

У мене немає ніякого відбору. Люди самі якось так приходять. Зараз у нас команда зібрана з людей, які реально зацікавлені в творчості – люди, які живуть тим. Майже всі працюють на волонтерці. Якщо брати концертну діяльність, то вони живуть концертами. Крім того, мають додаткову роботу, пов'язану з музикою – музичні школи, школи мистецтв.

Як організована ваша команда під час концертів? Хто входить до складу?

Командна робота вся розгортається під час концертів, гастролей, виходу на сцену. Це помічники, звукооператори, режисери, сценаристи, супроводжуючі особи. Без команди артист просто не може працювати. Для артиста з порушенням зору це категорично неможливо – команда має бути завжди. Це кожна людина – від водія до звукооператора, до режисера, до служби сопроводу. Кожна позиція важлива.

А щодо проекту "Добра Кава"? Як комплектується команда там?

Для проекту "Добра Кава" це люди, які мають дотичення до медіаресурсів, роботи з інформацією. Але вони знаходять час і допомагають мені в проекті. Люди приходять самі, коли розуміють, що це справді важливо. Немає жорсткого відбору – головне, щоб людина була зацікавлена в результаті, в тому, щоб змінювати суспільство. Коли людина живе цим, коли це їй небайдуже, вона знайде час, навіть працюючи на іншій роботі.

Перейдемо до основної діяльності – проекту "Добра Кава". Яка найнесподіваніша або найзворушливіша історія сталася завдяки цьому проекту? Момент, коли ви зрозуміли, що ця ідея справді працює?

Коли ми запросили на інтервʼю Віталія Портникова – відомого українського журналіста-публіциста, людину всеукраїнського значення. Він зіграв дуже велику роль для проекту. Випадково одна людина дала мені його номер і сказала: «Спробуй до нього подзвонити». Він навіть не запитував, хто дав номер, і пообіцяв до нас прийти. Я йшов до редакції нашої команди й кажу: «Слухайте, Портников…» А вони відповідають: «Та не може бути. Він так не прийде». Вони в це не вірили. Але ми домовились через два тижні. Я йому дзвоню і кажу: «Пане Віталій, ви казали, що на початку березня завітаєте до "Доброї Кави"».

Він каже: « Якщо я обіцяв, то звісно, що прийду.». А вже під час самого інтерв'ю завжди повторював: «Не хвилюйтеся, все нормально. Ми спілкуємося, у вас свій проект – я нічого коментувати не буду. Ви робите свою справу». Це справжня українська глиба, аналітик. Його приїзд дуже змінив атмосферу в проекті. Після того як він приїхав, ми почали рухатися впевненіше. Люди поважніше почали ставитись до нас серйозно.

Зараз, коли ми запрошуємо до нашого офісу різних впливових людей, ми зрозуміли – люди з інвалідністю мають рівні можливості для спілкування й для руйнування бар'єрів. Люди беруть на себе відповідальність змінювати суспільство, коли розуміють, що це справді важливо.

Які виклики вам доводиться долати під час роботи над проєктом?

Ми зіткнулись з нерозумінням проблематики доступності у маленьких містечках. Зараз я можу констатувати: ми об'їхали третину громад Львівської області, половину Франківської, дотягнулись до Тернопіля. Маленькі голови ОТГ часто відвідували наші проекти просто для галочки. Вони не хочуть нічого міняти, бо їм так вигідно. Деякі навіть просили: «Будь ласка, не знімайте наші жахливі плитки, бо це все одно нічого не зробить – йде ж війна».

Але насправді зробити можна. Конкретний приклад – Пустомити.. Там зробили повністю безбар'єрну міську раду. Людина на кріслі-колісному може самостійно заїхати від дверей, піднятися ліфтом. Во всіх кабінетах чиновників можна приїхати без сторонньої допомоги. Якщо хочеться – зробиться. Проблема не в можливостях, а в розумінні. Суспільство має почати з себе – це основна база. Чиновники мають більше контактувати з людьми, які живуть з інвалідністю, розуміти, що це не просто слова на папері. Це життя людей. Бар'єр починається не з пандусу, а з голови наших чиновників.

Як ви культивуєте відчуття малих перемог та спільних досягнень? Що найкраще об'єднує людей і підтримує їхнє бажання продовжувати, коли ви бачите байдужість і формальний підхід влади?

Люди з інвалідністю мотивує віра. Люди з інвалідністю – це люди, які привикли довіряти і вірити, що щось зміниться. Навіть такі малі перемоги, які ми показуємо, дають людям віру. Наприклад, міські ради у Пустомитах –  там все класно облаштовано, є рельєф для позначок по Брайлю. Люди бачать це і думають: може, колись і до нашої громади дійде все це. Я живу в Моршині. Мер досі не відвідав проект "Добра Кава". Для нього це абсолютно нецікаво. Він розвалює місто 20 років, сидячи на одному місці. Можливо, через нашу критику він це робить, але є за що повірити.

Коли люди бачать, що робиться у Львові – рівень доступності в центрі хороший. Є доступні заклади, вхід у театри, музеї, є сенсотека в Стрийському парку. Люди розуміють: у Львові живуть. Незважаючи на війну, незважаючи на критику мера, у місті є можливості для розвитку.

Деякі мери привикли все списувати на війну. Але я не знаю жодного мера, жодного старосту, навіть маленького села, який би відмовився від премії і сказав: «На, я даю хлопцям, бо йде війна». Такого не буває. А коли потрібно щось змінити – зробити тротуар у селі, зробити перехід на дорозі – раптом коштів нема через війну. Наприклад, у нас на Лисовицькій немає розмітки, бо, мовляв, нема грошей на розмітку через війну. Мені здається, що мислення застаріло. Коли люди сидять на одному місці 20 років, вибачте за порівняння, але їм війна якраз вигідна. Вона виправдовує їхню інертність.

Які слова та вислови можуть формувати хибні уявлення про інклюзію? Якою має бути інклюзивна комунікація?

По-перше, деякі чиновники досі говорять слово «інвалід». У мене є пісня «Ми такі як всі» – це гімн активних людей з інвалідністю. Там є такі слова: «Той, хто каже слово "інвалід", інвалід є сам, просто він не знає». Ці чиновники навіть не стараються перевчити себе. Наприклад, потрібно говорити «незрячий», а не «сліпий». Говорити «на кріслі колісному», а не «інвалід на візку». Їм це не цікаво взагалі. Я говорив про це одному чиновнику, і він запитав: «Ну, от то щось змінить?» Я відповідав: «Звичайно, що зміниться. Для людини на кріслі колісному чи незрячої це дійсна зміна».

Чому слова мають значення: Тому що людина відчуває, що до неї ставляться толерантно і з повагою. А не так, як в Союзі казали: «Бідні й нещасні інваліди, що з них взяти». Є велика різниця. Хотілося б, щоб толерантне вимовляння цих словосполучень впливало на голови наших чиновників. Недаром зараз придумали словник толерантності. Це треба впроваджувати, це треба робити.

Ми говорили про це весною на Львівському обласному форумі до тижня безбар'єрності. Там були майже всі голови ОТГ, представники громад. Вони слухали, поставили завдання на другий рік. Дай Бог доживемо до травня – побачимо, що вони з того виокремили, які поправки внесли в своїх громадах. Але однозначно потрібно в такому спілкуванні використовувати нормальні словосполучення, нормальні назви. Це основа толерантної комунікації.

Чому українському суспільству досі складно приймати інклюзію та що потрібно змінити?

Люди часто запитують: «Ну, що вони тобі там зроблять, додадуть до пенсії?» Я кажу: «Ні, при чому тут то?» Принаймні це змушує людей замислюватися, що суспільство рухається в правильному напрямку, хоч ти це й не видиш одразу.

Ви правильно згадали про історію Радянського Союзу. Людей з інвалідністю дуже сильно цурались, ховали. Це була систематична політика. Коли приїжджали дипломати, Москва організовувала демонстрації таким чином, щоб люди з інвалідністю ніколи не з'явились на вулицях. Навіть людей на колясках прибирали з виду.

Є такий приклад з Висоцького, коли він співав про Олімпіаду в 80-х. Мій батько мені розповідав – все було ховано. На той час про інклюзію ніхто й не говорив.

Для українського суспільства питання інклюзії є незручним. Крім чиновників, посадовців, політиків – це системна проблема менталітету. Потрібно говорити голосніше, частіше, включити це в освітні програми, просвітницькі ініціативи. Чиновникам потрібно більше робити екскурсій до людей з інвалідністю. Я б пропонував їм приїхати в Unbroken, подивитися, як там хлопці проживають свої дні на візках. Приїхати в реабілітаційний центр, поговорити з людьми.

Ми колись робили такі експерименти, ще до того як безбар'єрність стала популярною темою. Ніхто навіть не знав цього слова. Але коли чиновники приходили, бачили реальні умови, розмовляли з людьми – щось змінювалось у їхній свідомості.

Це не про добродійність. Це про те, що держава має відповідати перед своїми громадянами. І людина з інвалідністю – це також громадянин, який голосує, платить податки, живе повноцінним життям. Коли влада це розуміє – все змінюється.

Евеліна Підлетейчук - pravdatutnews.com