На це сподіваються в Європі, яка відчайдушно прагне повернутися в 2013-й. В якому не треба забивати голову санкціями, Кримом, Донбасом і суперечками про Nord Stream. В якому не треба витрачатися на армію та скидатися грошима на НАТО. 

На це сподіваються в Україні. Ті, хто не хоче міняти бізнес-ланцюжки. Ті, хто їздить до Росії на гастролі. Ті, хто виправдовують інтереси гаманця риторикою «боротьби за мир».

На це сподіваються усі, кому Росія платила офіційно або з-під поли. Ті, хто переконував себе, що цінності та цінники мусять збігатися. Ті, хто мріє про повернення в зону комфорту. Яка безнадійно канула в небуття 2014-го.

Тільки є одна проблема. А чому всі гадають, що миру хоче сама Росія?

Кожен політик рано чи пізно стає заручником власних поглядів. Кожен політик рано чи пізно починає міряти реальність по собі. Вибори — це спосіб ротації влади, внаслідок якої важелі отримують ті, хто відчуває «zeitgeist». Той таки «дух часу» та порядок денний поточної доби. Змінюваність влади гарантує притомність влади.

Будь-яка країна, в якій відбувається ротація еліт, рокована на зміни. Тому що змінюються настрої, надії та запити. Ми наочно спостерігаємо це в Україні, де для багатьох людей питання добробуту застять питання суверенітету. Але в тому й річ, що в самій Росії нічого не змінилося. Тому що ротації влади у цій країні немає і в осяжному майбутньому не буде.

Владімір Путін перебуває у Кремлі понад двадцять років. Він звик, що навколо змінюються уряди, режими та архітектури, а він — залишається. Суспільні настрої не визначають його погляди — просто тому, що він живе у своїй власній реальності. Яка може не мати нічого спільного з реальністю російського обивателя.

Так, свій перший термін він починав з розмов про єдину Європу від Лісабона до Владивостока. Та в його анамнезі — Революція троянд у Грузії та перший Майдан в Україні, мюнхенська промова і придушення Болотної площі. Він — заручник своєї картини світу. В якій Захід послідовно воює проти Росії, забирає у неї «зони впливу» й відмовляється вбачати в Москві столицю імперії. У його свідомості саме Захід почав цю війну: розвалив СРСР, відібрав країни Балтії, відколов Грузію та Україну. А сам Владімір Путін в своїй уяві тільки «відновлює рівновагу», «завдає удару у відповідь» і «дає здачі».

Який сенс йому прагнути закінчення війни, якщо будь-який компроміс для нього — поразка? Який сенс повертатися в ситуацію миру, якщо в ній немає місця для його мрії?

Російська політика приречена на незмінність, доки лишається незмінним російський президент. Для якого вся новітня історія — це одна тривала шахова партія. В якій він відновлює імперію, обороняється від Заходу й вписує себе в підручники історії.

У всіх інших країнах економіка може визначати політику, а настрої людей — політичну риторику. Але ця формула не працює в Росії. Тому що тут все точнісінько навпаки. Й та ж таки російська економіка — всього лише скарбничка для реалізації мрії однієї людини.

Українська політика може змінитися — разом з новим президентом та новим парламентом. Може змінитися Європа — якщо її виборець вирішить, що загроза від Москви перебільшена. Але ми не маємо жодних підстав вважати, що зміниться Росія.

Бо при владі в РФ залишаться ті самі люди. Які вірять у «план Даллеса» й цитують фальшивки. Які розводяться про ядерні удари й зрежисованість будь-якого протесту. Які звикли називати силу — слабкістю, чорне — білим, а неминуче — поправним.

Навіщо їм жадати повернення у 2013-й, якщо їхня родова травма — це 1991-й?

Джерело: НВ публікує уривок нової книги Павла Казаріна «Дикий Захід Східної Європи»

Злата Новосельська - pravdatutnews.com