Вони тікали з-під обстрілів з рідного дому з  Новгородського, та 8 квітня ракета наздогнала їх на вокзалі в Краматорську. Яна з мамою стояли в черзі за чаєм, поки її брат-близнюк очікував біля валіз у приміщенні вокзалу.  

Свит, вибух, потемніло в очах, заклало вуха. Ось що пригадує 11-річна дівчинка з того зловісного дня. 

Я відкрила очі, у мене ноги пекли сильно. Я не знала, що з ними. Я хотіла піднятися. Я плакала, мені було страшно. А потім я піднімаю ноги і не розумію, не бачу їх, їх нема. Кров була на них, але не було ніг, — розповідає Яна, постраждала внаслідок ракетного удару. 

Наталія ж із жахом згадує, що тоді побачила.  

Я на ноги глянула, а у неї немає кросівок. Я хотіла встати. А у мене там все висить. Потім уже почали бігати військові, поліцейські. Ці калюжі крові. Вона якось старалася відповзти. Кричить «мама, я помираю», - каже Наталія, постраждала внаслідок ракетного удару. 

Яночка втратила обидві ноги, Наталя — одну. Дівчинку одразу забрали в лікарню до Дніпра. Її маму спочатку шпиталізували в Павлоград, а потім перевезли в Дніпро. Але в інший медзаклад. Там жінці провели кілька операцій — дістали осколок, яким пробило товсту кишку, ампутували ногу. Її син тим часом був удома - поліцейський забрав його з вокзалу і передав знайомим.  

Довгий час вони були порізно. Сім’ї вдалося возз’єднатися лише майже через місяць — в евакуаційному поїзді, який віз їх з Дніпра до Львова. Зараз вони нарешті разом, і вже навіть усміхаються. 

5 зазвичай біля палати гуляю. Якщо мамі чи сестрі щось треба,  вони крикнуть Ярік, я прибігаю. Щось подати, принести, покликати когось, нарити. Чи ще щось. Нагріти їжу, принести, воду подати, — каже Ярослав, син Наталії. 

Ярославчик і надалі обіцяє бути надійною опорою і підтримкою для своєї сестричи і мами. І з нетерпінням чекає їхнього одужання. 

На сьогодні стан вже є середньої важкості… Коли вони до нас були госпіталізовані, у них були септичні рани. Оскільки це важкі ампутації були. Кілька разів проводилася хірургічна обробка ран, - зазначає Дмитро Грицак, завідувач хірургічного відділення Лікарні Св. Миколая 1-го ТМО Львова. 

Нині ж рани уже загоюються. Далі на Яночку та Наталію чекає реабілітація та протезування. Для цього їх хочуть відправити в США. Зараз, власне, тривають переговори.  

В неї збережені колінні суглоби. Тобто тут можна розраховувати на доволі функціональне протезування. І думаю, що навіть вона зможе танцювати, — відмітив Дмитро Грицак.

Зараз хочеться додому, а куда? Після нашої поїздки, після реабілітації я все одно вернуся в Україну. Я не хочу нікуди. Додому. Я сподіваюся, що наш дім вціліє, — Наталія. 

А от 11-річний Ярослав зараз мріє лише про одне: щоб мама і сестра одужали.

 Підтримай нас на Patreon: https://www.patreon.com/pravdatutlviv  

Віра Коновал - pravdatutnews.com