Фото: ШІ/ілюстративне

Здавалося б, у XXI сторіччі в Україні вже не мало б бути сумнівів, як називати вулиці, провулки чи інші об’єкти. Проте російський імперіялістичний вплив на нашу топоніміку зберігається і надалі. Та й частина українців підтримує ті насаджені чужинцями назви вулиць: Пушкіна, Миру, Перемоги чи інші, – тим самим ігноруючи всі злочини, які росіяни вчиняли стосовно українського народу.

Проте зараз, у період повномасштабної війни, питання назв має бути одним із найбільш залучених до змін. Адже, якщо ми не завершимо деколонізацію сьогодні, коли наша ненависть до росіян перебуває на високому рівні, то, імовірно, український народ не зможе зробити цього ще щонайменше кілька століть.

Редакція ПравдаТУТ News дослідила це питання, поговоривши з українським істориком та співробітником Українського інституту національної пам’яті Ігорем Каретніковим.

Що таке деколонізація та декомунізація?

Саме слово «деколонізація», за словами американського історика Раймона Бетса, з’явилося ще 1932 року. Та поширення свого смислу поняття набуло після Другої світової війни. Ба більше, унаслідок перших двох етапів цього процесу у XX сторіччі з’явилися такі незалежні країни, як: Індія, Пакистан, Цейлон (нині Шрі-Ланка), Індонезія, Бірма (нині М’янма), Алжир, Туніс, Ґвінея, Марокко, Камерун, Чад, Ніґерія, Конґо тощо.

Зараз таки, у XXI столітті, триває третій етап деколонізації, початок якому частково поклала і російська війна проти України. 

Проте в Україні за останнє десятиліття можна було спостерігати два подібні між собою процеси, які варто розрізняти: декомунізація (2015-2022) та, власне, теперішня деколонізація (від 2023 донині).

Декомунізація: 

Процес очищення публічного простору від тоталітарних символів. 

Наприклад, до об’єктів цієї течії деколонізації відносили радянських діячів (Дзержинський, Ленін тощо) та свята, ті самі серпи й молоти, назви на честь «жовтневої революції».

Так у ті часи прагнули засудити злочини комунізму і прибрати ідеологічний контроль СРСР. Тому, щоб закріпити процес декомунізації законодавчо, 2015 року ухвалили пакет законів:

• Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», відповідно до якого комуністичний та нацистський режими визнали злочинними. Унаслідок цього заборонили радянську символіку, почали демонтувати пам’ятники радянським діячам та перейменовувати населені пункти й вулиці.

Та ще до ухвалення цього закону, у грудні 2013 року, розпочався т.зв. «Ленінопад» з повалення пам’ятника Леніну в Києві. Після цього декомунізація поширилася й на інші українські населені пункти.

• Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», згідно з яким офіційно визнали членів УНР, ЗУНР, ОУН, УПА та інших подібних організацій борцями за незалежність України.
• Закон «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», унаслідок ухвалення якого ввели нові терміни та дати, зокрема термін “Велика Вітчизняна війна” замінили на “Німецько-радянська війна”; окрім цього, 8 травня стало Днем пам’яти та примирення.
• Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років», який надав доступ до архівів КДБ, МВС та решти репресивних структур СРСР.

Унаслідок декомунізації змінили назви кількох міст, зокрема Дніпропетровськ став Дніпром (2016), а Кіровоград – Кропивницьким (2016).

Незважаючи на це, в українських населених пунктах часто залишали імена таких «вєлікіх» російських діячів, як Пушкін, Суворов, Катерина ІІ, оскільки вважали їх не комуністичною ідеологією, а «культурою».

Сучасна деколонізація:

У цій течії об’єктом стали не лише комуністи, а й усі російські діячі: незалежно чи то поети, художники, чи військові. Так українці почали позбуватися російського імперського впливу не лише частково, а повністю.

На законодавчому рівні цей процес підтвердив закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» (2023).

Відповідно до цього закону, фокус розширився до російської імперської політики та спадщини загалом. Так, метою цього закону є очистити український публічний простір від російських символів, назв та пам’ятників.

Тобто основною відмінністю між декомунізацією та сучасною деколонізацією є прибирання в українському публічному просторі не тільки «червоного», а й усього російського.

Та сьогодні науковці сперечаються щодо самого терміна «деколонізація»: чи була насправді Україна колонією.

Частина науковців думає, що Україна була внутрішньою колонією російської імперії, і це може поширюватися і на радянський союз. Проте інша частина вважає, що Україна не була колонією в складі СРСР. Вона мала певний статус суверенності, – розповідає Ігор Каретніков.

За його словами, якщо дотримуватися думки, що Україна все-таки була колонією російської імперії та СРСР, то зараз український народ перебуває на постколоніяльному етапі деколонізації.

Це, мабуть, якраз той останній період, коли ми позбуваємося символів колоніяльного часу, – додає історик.

Повномасштабна війна як переломний момент у деколонізації

За словами Ігоря Каретнікова, під час декомунізації суспільство поділялося порівну на тих, хто підтримував, і навпаки. Він також стверджує, що іноді частка тих людей, які були проти перейменування топонімів та демонтування пам’ятників, переважала.

Та коли росіяни розпочали повномасштабну війну проти України, частка людей «за» набагато збільшилася.

Уже в квітні 2022 року до нас зверталися громадяни, громадські організації і місцеві органи самоврядування, які хотіли позбутися назв, що стосувалися росії та СРСР, – згадує Ігор Каретніков.

Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» передбачав рік на весь процес. Так у жовтні 2024 року підбили підсумки перейменування топоніміки та демонтування пам’ятників і пам’ятних знаків.

Дані УІНП (станом на жовтень 2024 р.)

План деколонізації продовжують виконувати і надалі, оскільки ще є об’єкти, які треба перейменувати, та пам’ятники, які треба демонтувати.

Складнощі деколонізації та суперечки щодо назв

За словами Ігоря Каретнікова, Інститут не може проконтролювати, чи справді всі населені пункти виконали план деколонізації. Окрім цього, установа сперечається ще від 2015 року із деякими сільськими радами щодо топонімів з назвами «Жовтнева/Жовтневий». 

Інститут заявляє, що всі топоніми з такою назвою мають перейменувати, оскільки вони пов’язані із Жовтневою революцією чи Жовтневим переворотом.

Та, за словами історика, є окремі сільські ради, які стверджують, що такі назви на честь жовтня (місяця). 

Це може бути спротив, але мені здається, що це швидше або лінь, або недорозуміння, – каже Ігор Каретніков.

До слова, у деяких областях, зокрема в західних, процес деколонізації розпочався ще разом із процесом декомунізації. Історик пояснив, що багато назв, пов’язаних із СРСР та не просто комуністичних, перейменували ще 2015-го, 2016-го років. А в деяких населених пунктах цей процес розпочався ще раніше – у 90-ті. Та, згадує Ігор Каретніков, першим містом, яке «позбулося Леніна», був Червоноград (тепер Шептицький - ред.) 1989 року.

Окрім цього, за сам процес перейменування об'єктів у населених пунктах відповідають їхні місцеві органи самоврядування. Проте вони часто звертаються до Українського інституту національної пам’яті, щоб ті допомогли вирішити, чи треба перейменовувати чи ні.

На місцях створюють робочі групи з перейменування, до яких входять місцеві краєзнавці, історики, юристи, громадські діячі тощо. Вони обговорюють усе, і якщо виникає якесь непорозуміння чи просто хочуть уточнити, чи треба перейменовувати, то місцева рада надсилає нам список, – розповідає історик. 

Фото: DecolonizationUkraine/telegram

План деколонізації мали закінчити в серпні 2024-го. Проте, каже Ігор Каретніков, усе одно щось збереглося. Та, окрім цього, від початку російської повномасштабної війни з’являлася й інформація про ті об’єкти, які ще мали перейменувати під час декомунізації.

Є й такі невеличкі населені пункти, яких навіть не беруть до уваги, а потім виявляється, що там ще залишилася вулиця Буденного чи Щорса.

Чому інколи відтягують перейменування?

Ігор Каретніков стверджує: найчастіші аргументи проти деколонізації – «Не на часі», «Треба це робити потім, коли в країні буде спокійно або заживемо щасливо, як у раю» або «Краще ті гроші, які мають витратити на перейменування, спрямують на армію».

Треба чекати дуже довго, коли ми зможемо досягти якогось райського рівня, а закон треба виконувати зараз. І, до речі, радянської спадщини треба було позбутися ще в 90-х разом із проголошенням незалежности. Хоч поступово, але треба було це робити.

До слова, місцеві органи самоврядування мають самі вирішувати, якою буде нова назва того чи іншого географічного об’єкта. Серед тих, на честь кого сьогодні найчастіше перейменовують, – українські діячі минулого і ті, хто віддав своє життя в незалежній Україні. Та, незважаючи на це, інколи й перейменовують об’єкти поки що на нейтральні назви (Вишнева, Абрикосова, Тиха тощо). УІНП, за словами історика, дуже часто не висловлює пряме зауваження, але рекомендує брати до уваги те, що російська війна триває від 2014 року, і, відповідно, у топоніміці треба увічнювати імена тих, хто поклав своє життя за свободу та незалежність України.

Щоправда, додає Ігор Каретніков, в окремих населених пунктах ухвалили мораторії, згідно з якими не можна утворювати топоніми за іменами полеглих героїв до закінчення війни. 

Це насправді нормальний аргумент, оскільки кількість загиблих щоразу збільшується, а кількість вулиць – ні.
 

Скільки коштує перейменування?

На законодавчому рівні перейменування топонімів безкоштовне. Адже досить лише ухвалити це рішення на засіданні місцевої чи сільської ради. Проте платити повинні лише за самі таблички, кошти на які мають брати із бюджету, що укладають щороку та, відповідно, у ньому передбачають такі витрати.

На українському ринку вартість табличок варіюється від 160 до 1200 грн (від простого до прикрашеного, захищеного від погодних умов). Проте середня вартість звичайного пластикового знака – 200 грн.

Це має контролювати сама громадськість, моніторити, коли місцевий орган самоврядування складає бюджет. На невеличке місто буде приблизно 20 тисяч гривень на весь процес.

Пам’ятник Булгакову

Одним із резонансних російських діячів, на честь якого були названі українські вулиці та сконструйовані пам’ятники в українських містах, був Михайло Булгаков.

2024 року Український інститут національної пам’яті затвердив 14 фахових висновків про належність до символіки російської імперської політики. Серед діячів, які потрапили до цього списку був і Булгаков. Тому відтоді офіційно публічні об'єкти на його честь вважають незаконною пропагандою імперської політики.

Сьогодні топонімів та пам’ятників на честь цього росіянина практично позбулися. Поодинокі вулиці Булгакова можуть залишатися лише в невеликих селах або на тимчасово окупованих територіях. 

Пам'ятник Булгакову в Києві. Фото: depositphotos

Окрім цього, у грудні 2025 року Київрада ухвалила фінальне рішення про демонтаж останніх 15 великих об'єктів, які пов'язані із росією. Серед них був і головний пам'ятник Булгакову на Андріївському узвозі.

За словами Ігоря Каретнікова, демонтований пам’ятник, за власною ініціятивою, забере собі дочка архітектора В'ячеслава Дормідонтова, який його спорудив.

Так, сьогодні в Україні досі продовжують процес деколонізації. Проте щомісяця топоніми на честь російських діячів і подій та пам’ятники з російським імперіялістичним смислом зменшуються, а отже – звільняють місце нашому.

Юрій Маркевич - pravdatutnews.com