Коли 16 числа ми виїжджали. Виїжджали ми ось через цей Мангуш, їхали ми з 11 ранку до 11 вечора, проїхали 7 кілометрів. Ось це від Приморського району Маріуполя до Мангуша. Колона йшла ну скільки бачить око до обрію. Колона машин і узбіччям йшли люди. Ну, у кого були місця, підсаджували в машини, і в Мангуш об 11 вечора. Уявіть, - розказує Юрій, переселенець з Маріуполя.

Майже 30 років чоловік працював на заводі «Азовсталь», який сьогодні намагаються знищити російські окупанти. Там все ще переховуються сотні мешканців Маріуполя.

Там на Азовсталі дуже хороші бомбосховища, великі. І тому там багато людей ховалися тих, у кого побили їх квартири, будинки. А бомбосховища ще з радянських часів позалишались. І вони саме справжні. Не підвали просто, а там як годиться: вентиляція, вода, декілька виходів.

Якщо десь якийсь вихід завалиться, можна вийти. Тобто там серйозно. З серйозними залізними дверима, такими як люки. Там все можна було закрити і все серйозно.

Коли Юрій виїжджав з рідного міста, його дім був ще цілий. Сьогодні він лише з фотографій може побачити що з ним.

От просто, от це сусід за мною. У нього теж видно, що даху нема. Бачите? Руїни, от це повинен бути мій дім. Якщо дім, дах помітний, то де у мене дах? Його нема. От в цієї дев’ятиповерхівки видно згорілу частину і тут так само. От тут теж нема під’їзду. Він просто випав.

Це тільки бомби. Снаряди, гармати - такого не бачив. Це тільки авіабомби. От бачите.

В Маріуполі вже немає жодного вцілілого будинку, а ті жителі, які все ще є у місті - на межі виживання

І просто він їде, і показує, зупинка - там жіночка лежить. Накрите обличчя. Мертва. Їдуть далі, ще хтось лежить. Їдуть далі і ще три людини лежить. Машина стоїть розбита і біля машини люди поблизу, і ніхто їх не забирає, їх нікому не треба. Лежать трупи, як в Бучі.

Додому чоловік вже повертатися не буде. Планує влаштуватися своє життя вже у іншому місті.

Я в Маріуполь вже, мабуть, не буду повертатися. Я для себе їх не пробачу. Тому що, кажу, моя хата розбита, квартира моїх батьків, квартира моєї сестри. І там стояли танки їхні, і ніяких українських солдатів там не було. Вони просто розстрілювали будинки, причому будинки такі старі, старенькі хрущовки. Її страшно там зайвий раз молотком вдарити, щоб цвях забити, а вони стояли танками. Будинки попадали.

Як таке можна пробачити?

Підтримай нас на Patreon: https://www.patreon.com/pravdatutlviv

https://youtu.be/0eVoo9CtdeU

Злата Новосельська - pravdatutnews.com