Великі очі дивилися просто на мене, однак, медична маска приховувала частину її обличчя. 

Наша героїня прийшла на чотири хвилини раніше, замовила собі каву та помітно хвилювалася. Вона одразу попросила, аби не використовували її фото, а ім’я замінили на інше (всі імена у тексті – вигадані). Ельміра – кримська татарка, яка приїхала у Львів із Сімферополя після російської анексії Кримського півострову.

Сім’я Ельміри  – це донечка Каміла, яка навчається у молодшій школі та її чоловік Ібрагім. Родина переїхала до Львова одразу після анексії Криму, де вона колись викладала кримськотатарську та українську мови в одній із місцевих шкіл. Проте, у своїй новій домівці – місті Лева, жінка також працює з дітками, оскільки переконана, що це її покликання.

"АБИ НЕ ВТРАТИТИ СВОЮ ІДЕНТИЧНІСТЬ"

У мене був вибір: міняти прапори або залишитися собою. Мені було дуже важко зламати себе, можливо, це коріння в мене таке. Багато колег по роботі відкрилися мені з іншого боку: "Забирайте українську – віддайте нам російську", - відразу почали вимагати вони. Очевидно, що їм будуть більше платити, але як можна продатися?

Моторошно дивитися коли йдеш з дитиною в садочок і тут по дорозі їдуть танки, а я не знаю, як пояснити їй, що відбувається. Ми переїхали у Львів, аби донька вільно себе почувала та не втратила свою ідентичність.

А чому Львів? Тут багато національностей, кожен може розвивати свою культуру і тут це нормально і спокійно до цього ставляться. Тут є духовність, а людині вона необхідна. Краще піти поспілкуватися зі Всевишнім, ніж йти до психолога – так знаходиш себе. Львів за своєю ментальністю нам дуже імпонує, бо ж ми намагаємося зберегти свої традиції та культуру. Дуже багато міст, де є українці, але Україна вона тут, і Львів – її серце. Та все ж таки найбільше мені бракує моря, бо я виросла біля нього, з ним у мене найтепліші спогади.

"ВОНИ РЕАГУЮТЬ НА НЬОГО, ЯК ЧОРТ НА ЛАДАН"

Рік тому їздила у Крим з донечкою. Кожна  така поїздка є дуже небезпечною. Російські прикордонники, коли дивляться на паспорт та бачать там Львів, то завжди акцентують на цьому увагу. Вони реагують на нього, як чорт на ладан. Мої знайомі з Криму часто питають мене: "Ельміра, як ти в тому Львові живеш?" (сміється). Нормально живу, як звичайні люди, зі своїми проблемами, які теж радіють і плачуть. Дивно, що у XXI столітті виникають такі питання.

"ЧОГО МЕНІ ТУТ НЕ ВИСТАЧАЄ — ЦЕ ЇХ..." 

У мене залишилася мама в Криму, бабуся, сестричка молодша, племінники. Тобто, велика частина моїх родичів залишилася там. Дійсно, чого мені тут не вистачає — це їх. Тут все класно, але дуже болить, коли рідні далеко. Починаєш думати більше про них, хвилюєшся, щоб у них усе було добре. Коли розмовляємо на тему анексії, родичі повторюють: “Ельміра, не забувай, що ти далеко”.

Там реально прослуховують телефони. Я навіть, коли приїжджаю, несу для них велику загрозу і тому тільки найближчі знають про мій приїзд. Задовго попереджаю, що приїду. Коли вже там, то навіть російської SIM-карти не купляю.

“ТАМ СПІЛКУВАННЯ ЗІ ВСЕВИШНІМ – ЦЕ ТЕРОРИЗМ”

От дядько мій  ходить до мечеті, а після служби його допитують. Російські  ФСБ-шники намагаються дізнатися, навіщо люди відвідують мечеть, а дійсно, для чого люди ходять спілкуватися з Богом? Там це вважається чимось забороненим та злочинним. У них спілкування з Всевишнім сприймається, як тероризм.

Знаю багато  хлопців, навіть тих, які зараз ув’язнені. Вони нормальні чоловіки, які після роботи біжать до своїх дітей та дружин, намагаються забезпечувати свої сім'ї. Не знаю, чому до мусульман так прискіпливо ставляться.

“ЯКЩО БАТЬКИ БУДУТЬ ВІЛЬНИМИ, ТО І ДІТЕЙ ВОНИ ЗМОЖУТЬ ВИХОВАТИ ВІЛЬНИМИ”

У нас спочатку чоловік вирішив їхати до Львова. З ним у нас немає такого, аби ми щось робили порізно. Одружені вже 11 років і все намагаємося робити разом. Якщо йти пліч-о-пліч, то всі задумані плани здійсняться. Усе, що   робимо – заради дітей. Ми відчули, що у доньки тут буде майбутнє. У Львові вона може спокійно висловитися, а я все ж вважаю, що дітей треба виховувати так, щоб вони відчували свободу. Напевне, якщо батьки будуть вільними, то і дітей вони зможуть виховати вільними.

“КРИМ ЗГАСАЄ”

Я вірю, що Крим повернеться, але в якому стані? Боляче відчувати, що він просто поступово згасає. По-перше, немає води. Ось моя мама живе в Джанкої і коли там води немає, ще й засушливе сонце, то все, що вони сіють, намагаються виростити, просто гине, а кримські татари дуже прив‘язані до землі. Хоча б якусь грядку помідорів, огірків чи перцю доглядати. Земля для них – усе. Коли квіточка якась зацвіте чи ягідка — це така радість. Для мене Крим зараз, як втрачена Атлантида. 

“Я ЗНАЙШЛА СЕБЕ В ДІТЯХ”

Перші два місяці у Львові я шукала себе. Але світ не без добрих людей і мені запропонували працювати з дітьми і це чудово, оскільки до цього я 10 років працювала у школі.З дітьми не засумуєш, з ними і в депресію не виходить впадати. Вони постійно щось вимагають, чогось хочуть, змушують тебе бути в русі.

Найголовніше, перебуваючи в будь-якому місті – знайти себе, і тоді справді не буде ніякої депресії. Якщо ти знайдеш себе, то ти знайдеш ціль, заради чого щоранку прокидатимешся.

Бувають моменти, коли дійсно важко морально, але добре, що є люди, які співчувають. Інколи потрібно аби тебе просто вислухали, розказати про всі свої переживання та біль. Бути почутою – це корисніше ніж будь-які ліки.

"ВИ БУДЕТЕ ВСІ ПІСЛЯ НАВЧАННЯ ДЕСЬ НА РИНКАХ СИДІТИ"

В школі українську мову та літературу у нас викладала хороша вчителька і було в класі три дівчинки кримські татарки. Вона постійно нам казала: “От ви татари! Ви будете всі після навчання десь на ринках сидіти.” Хоча, з іншого боку, дякую їй за те, що вона нас так цькувала, аби ми не розслаблялися. 

Тепер одна із моїх подруг працює головним бухгалтером в Криму, а інша має власний магазин. І я також, вважаю, досягла своєї мети. Досягла того, чого хотіла. Жодна з нас не на узбіччі життя. Але тоді мені було так боляче, що іноді від її слів я плакала. 

Мені приємно, що моя дитина не відчуває того гноблення, яке відчувало моє покоління. Мені 36 років і я знаю, як це коли тобі постійно кажуть, що ти нічого не досягнеш. Вона не відчуває знущання з того, що є кримською татаркою. Гордо несе своє коріння, свою націю.

“ЛУПИМО ЦЮ СКАЛУ”

Український народ постійно бореться за свою незалежність, а ті, хто бореться, ті, хто відвойовують — цікаві народи. Вони не коряться, не стають на коліна. Коли є такий супротив — це не кожному подобається. Я вважаю, Крим треба відвойовувати разом. Чомусь дехто нас досі так і сприймає, як “чебуречників” та "пахлавушників”. Але ж який пласт культури є і останнім часом багато чого робиться для неї. “Кримський інжир”, наприклад, вийшов. Це дитячі оповідання в яких є тексти політичних в'язнів, вони надсилали їх у “Кримський дім”. 

Завжди поряд з негативними моментами є позитивні. Навіть та сама анексія - Росія відтяпала Крим, але від українців ми стали відчувати більше підтримки, допомоги, та цікавості до нашої культури. Донька минулого року мала літературне читання і там був переклад кримськотатарської письменниці. Оце дійсно був цікавий момент, як Франко казав: “Лупимо цю скалу”. Напевно, ця скала лупається.

 "МИ, ЯК ЦЯ КВІТКА, ЯКУ ЗАВЖДИ ТОПЧУТЬ"

18 травня 1944 рік мій народ був депортований. Депортацією для мене завжди асоціюється з моїми дідусем і бабусею. Вони пережили всі ці жахливі події, і не зважаючи на всі ці моменти, мій покійний дід вивчився на музиканта, закінчив музикальну школу. Потім в Узбекистані був директором. Ціле покоління його учнів, яке він виховав зараз є відомими особистостями.

Історія мого народу трагічна. Ми, як ця квітка, яку завжди топчуть, а вона намагається з останніх сил рости. Це принцип виживання і самозбереження. Я завжди задаю собі запитання: "Чому саме мій народ такі важкі випробування проходить?".

Ми не знаємо історії людей, які проходять повз нас, що вони пережили та, який у них досвід. Ця історія не про слабку чи зломлену жінку, а про сильну внутрішню боротьбу, до якої призвели непередбачувані обставини та агресія наших "сусідів".

Дарина Жданович - pravdatutnews.