ЧОМУ УКРАЇНЦІ БІДНІ?

Раніше у нас було прийнято думати, що бідні – це жебраки, які на вулиці просять милостині. Європейці ж сприймають себе бідними, якщо не мають мобільного телефону, телевізора, машини чи повноцінної відпустки за межами дому хоча б раз на рік. І справді, у розвинених країнах є певні критерії визначення бідності. Однак, спершу у цифрах опишемо нашу країну бідних. 

У серпні Держстат провів дослідження заможності українських сімей. Для цього опитали майже 8 тисяч домогосподарств. І ось які результати отримали. Лише 1% населення України відносить себе до середнього класу, 32% громадян кажуть, що вони не бідні, але ще не представники середнього класу. І аж 67% українців вважають себе бідними.

Цифри вражають, правда ж? Та чи насправді все так погано? Фінансисти кажуть, що така статистика насправді зумовлена особливостями нашого менталітету. Бо українці звикли бідкатися і принижувати свій статус. І навіть бувши середнім класом, люди все одно думають, що вони занадто бідні.

ЧИ Є В УКРАЇНІ СЕРЕДНІЙ КЛАС?

До прикладу, візьмемо Львів. У середмісті нікуди й яблуку впасти. Кафе переповнені, вулиці спинилися у заторах від кількості автівок. В магазинах черги на касах, місто швидкими темпами забудовується і люди активно скуповують нерухомість. То хіба це свідчить про нашу бідність? Скоріш за все, що ні. Хоча чимало з вас будуть переконувати, що це не показник. Тому давайте спочатку розберемося, хто ж ті таємничі люди середнього класу. І чи більше їх в Україні, ніж 1%.

Отже, за міжнародним стандартом представники середнього класу крім витрат на їжу, оренду житла чи купівлю одягу можуть дозволити собі придбати техніку, автомобіль чи навіть нерухомість. А ще вони мають вільну можливість відпочивати, розважатися, відвідувати театри та концерти, навчатися в університетах тощо. От у Франції, та й загалом у Європі бідними вважаються ті, хто не має трьох пунктів з цього списку: наявність телефону; кольорового телевізора; пральної машини; автомобіля; можливість їсти страви з м’яса чи риби хоча б через день; можливість відпочити поза межами дому щонайменше тиждень на рік; можливість дозволити собі непередбачувані, але необхідні витрати; вам вистачає грошей на оплату орендних, іпотечних і комунальних платежів; і останнє -  вам вистає коштів на підтримку комфортної температури у своїх оселях.

Тобто там враховують не стільки гроші і заробіток, скільки відсутність певних благ у житті. І якщо в людини немає 4 і більше пунктів, її взагалі вважають злиденною. Такі реалії у розвинених країнах. А що ж у нас? А нас заспокоюють тим, що наша бідність надумана і вона просто у нас в головах. Бо ж злиденність визначають по-різному. 

ЯК ВИЗНАЧИТИ БІДНІСТЬ?

Отож, є бідність суб’єктивна. Це коли в людей напряму питаються, чи вони вважають себе бідними. Власне, так робив Держстат. І саме звідси взялися ті 67% українців. Є ще відносна бідність. Тут усе залежить від країни, адже у кожного свої мірки злиднів. Є об’єктивна. Тобто її можна виміряти для всієї держави.

А ще визначити злиденність можна за схемою Світового банку, який розділяє країни за рівнем доходу. Для найбідніших країн встановлює планку майже 2 долари на день на особу. Якщо людина витрачає менше такої суми, вона "жахливо бідна". Для країн зі статками нижче середнього цей показник – близько 3 доларів. Для більш розвинених держав – 5,5 доларів на людину в день.

Для України Світовий банк встановив планку на найвищому рівні – 5,5 доларів. Це приблизно 50 гривень. І ні, тут пораховано все правильно. Насправді річ в тому, що тут рахується долар за ПКС, тобто "паритетним" курсом. ПКС - паритет купівельної спроможності – це такий собі фіктивний обмінний курс. Він показує співвідношення вартості однакового набору товарів і послуг у різних країнах у національній валюті.

Звучить теж трішки заплутано. Але насправді все дуже просто. Наприклад, в Сполучених Штатах на 1000 доларів умовно можна орендувати кімнату, заплатити комуналку і придбати собі їжу. Якщо перевести за звичайним курсом, то виходить майже 27 000 гривень. І в Україні на цю суму люди можуть собі дозволити набагато більше, ніж американці в США на 1000 доларів. Тому оті 5,5 доларів в жодному разі не можна переводити за офіційним курсом. Так, за даними Міжнародного Валютного Фонду у 2021 році "паритетний" курс складає 8 грн за долар. Тобто за купівельною спроможністю 1000 доларів = 8000 гривень.

Звідси випливає наступне. Вартість життя скрізь різна. І українець, наприклад, із зарплатою 10 000 грн жити у США, Німеччині чи Франції за їхніми стандартами не може. Бо на 370 доларів в місяць не дуже й проживеш. А от в наших реаліях з таким доходом злиденним назвати себе важко. Тому, щоб не засмучуватися, не переводьте свою зарплату за офіційним курсом. Хоча, коли хочеться поїхати на відпочинок за кордон, це просто неможливо.  

Повернімося до вимірювання бідності за схемою Світового Банку. Отже, із показником менше ніж 5,5 доларів на день на людину, тобто 50 грн в Україні живе лише близько 4% громадян. Для порівняння в Киргизстані це аж 66% населення, у Вірменії - 50%, у Грузії - 44, а у Молдові таких 16%. Але якщо говорити про межу "жахливої" бідності та брати 2 долари на людину в день, тоді у нас злиденного населення лише 0,1%. Це дуже мало.

Та українці чомусь продовжують применшувати свій заробіток і принижувати свій статус. Скаржитися всім, що грошей нема - ми перші, але коли доходить до різноманітних покупок чи інших витрат, то гроші завжди знайдуться. До речі, за тим же опитуванням Держстату, на запитання Скільки треба заробляти, щоб бути середнім класом в Україні, 70% опитаних домогосподарств відповіли, що понад 22 000 грн. І тут наголосимо : ДОМОГОСПОДАРСТВ!

Мова не про окремих людей, а про сім’ї. Тобто якщо брати умовно сім’ю з двох дорослих і дитини, то більшості влаштовує мати 22 тисячі і більше СПІЛЬНОГО заробітку, щоб відчувати себе середнім класом. А це треба заробляти приблизно по 11 тисяч людині. Чи, наприклад, один з вас має 7 тис., а інший 13.

Ніби не такі вже й неймовірні суми. До прикладу, глянемо на сайт Центру зайнятості: які вакансії з якими зарплатами пропонують українцям. Наприклад, педагог-організатор 7500 грн, бібліотекар - 7800 грн; оператор АЗС, швачка, бухгалтер - 10 000, машиніст укладача асфальтобетону - 15000 грн; теплотехнік, електрозварник -  17000 грн. Знайти точно щось можна, і заробляти є нагода. В чому ж тоді проблема? А в тому, що треба мати профосвіту. Але замість того, щоб піти в ПТУ на зварювальника чи сантехніка (бо це нібито непрестижно), ми краще вступимо в університет на юридичний чи економічний факультет.

БІДНІСТЬ ЗУМОВЛЕНА ОСОБЛИВОСТЯМИ НАШОГО МЕНТАЛІТЕТУ?

І здебільшого не тому, що ми хочемо захищати людей і боротися за верховенство права, а тому що це круто ходити в костюмі на засідання. І не тому, що хочемо мати справу з розрахунками і цифрами, а тому що економіка це гроші, це престижно. А насправді зараз на ринку праці найбільш затребуваними є саме робітничі професії з гідним заробітком. А найбільше людей, які власне шукають роботу - це ті ж дипломовані юристи і економісти. Бо попит на їхню професію набагато більший ніж пропозиція.

Тобто корінь проблеми і того, що ми вважаємо себе бідними, не у заробітку і самоідентифікації себе з середнім чи бідним класом. А в тому, що така статистика насправді зумовлена особливостями нашого менталітету.

Нам важливіша престижність роботи, ніж її затребуваність. Ми не зважаємо на блага, які маємо (той же телевізор, холодильник, пральну машинку, відпустку і т.д.), а жадаємо рахувати гроші, які отримуємо. І головне, щоб їх було не менше, ніж в інших. А ще більшість з нас, а це, нагадаю, 96%, щодня можуть витрачати на власні потреби оті 5,5 доларів, тобто 50 грн і більше. Але нам цього теж чомусь недостатньо. Отож і виходить, що ми б не були такими бідними, якби самі себе такими не робили.