«Мої мрії прості: посадити дерево, збудувати дім та виростити сина»: українські військові про плани на життя після протезування
Наші військові щодня захищають нас і дають шанс продовжувати жити та працювати вдома. Наше завдання — створити для них такі ж можливості після повернення з фронту. Найперше, забезпечити їх функціональними протезами, які дозволять жити активно та повноцінно.
Минулого року за даними Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю майже 12 тисяч осіб були забезпечені протезами — це понад 18 тисяч виробів (частина з цих людей мала парні ампутації або ж декілька ампутацій кінцівок). Про це зазначив в інтерв’ю для Українського радіо заступник Міністра соціальної політики України у 2019-2023 роках Віталій Музиченко. Точна кількість людей, які потребують протезування, наразі не встановлена. Проте очевидним є факт: доки триває війна — ця кількість зростатиме.
Безоплатне протезування та реабілітацію для українських військових зі складними випадками ампутації забезпечує фонд Future for Ukraine («Майбутнє для України»). Сьогодні ми розкажемо вам історії двох захисників, якими опікується фонд, — Івана та Сергія, що прямо зараз проходять програму протезування та реабілітації у Вашингтоні.
7 годин в очікуванні евакуації: історії поранення
Ми звикли сприймати наших військових як супергероїв. Проте кожен із них — звичайна людина, яка свого часу зробила вибір боротися та захищати. Сергій Ковальський до початку повномасштабного вторгнення працював на будівництві у Києві, війна застала його саме тут. Одразу прийняв рішення мобілізуватися до ЗСУ, проте йому відмовили через травму стопи. Уже згодом Сергія було мобілізовано за повісткою.
Іван Бологов з 2020 року перебував на строковій службі в Харкові, яка мала закінчитися за два тижні до початку повномасштабної війни. Проте служба Івана продовжилася.
2 лютого 2024 року під Роботине Іван втратив ліву ногу, допомагаючи побратиму, який потребував підкріплення.
Я і товариш, що був зі мною, вирушили на підкріплення. На жаль, він загинув. Мені та побратиму, що чекав на позиції, вдалося врятуватися. Біля моєї правої ноги розірвався вибуховий пакет. Уламки прошили взуття, вп’ялися в ступню та ліве стегно. Було багато крові, побратими наклали турнікет, але забули його вчасно зняти.
Сергій отримав поранення у травні 2024 року під час ворожого обстрілу. Йому вдалося самостійно накласти турнікет на ногу, а коли кровотеча не припинилася — ще один. Через щільний обстріл евакуація була неможлива:
Лише через 7 годин хлопцям вдалося мене винести до місця евакуації прямо під дронами. Заїхала машина, нас забрали і завезли до травмпункту Оріхове, потім відправили в Запоріжжя, де лікарі вже детально все подивилися і сказали, що в мене турнікетний синдром і треба відрізати ногу.
Турнікетний синдром виникає внаслідок тривалого стиснення кінцівки і перекриття подачі до неї крові. Здавлення тканин та нервів під самим турнікетом та накопичення відходів у крові у перетиснутій частині кінцівки роблять неможливим її збереження, ампутація стає необхідністю. У випадках Івана та Сергія сталося саме так.
Турнікет залишався на нозі 13 годин. Уже у лікарні мені сказали: “У тебе вибір не великий — або нога, або життя”. Я обрав, звісно, перше, — згадує Іван.
Протезування — шанс повернутися до повноцінного життя
Життя з ампутованою кінцівкою — це виклик. Зі свого боку держава робить все можливе, щоб забезпечити військових з ампутаціями всім необхідним, зокрема й протезами. Так, за словами Віталія Музиченко в інтерв’ю для інтернет-видання «Суспільне Мовлення», цьогоріч у держбюджеті України закладено майже вдвічі більше коштів на забезпечення людей допоміжними засобами реабілітації. Проте цього недостатньо.
Залучення благодійних фондів та донорів підвищує шанси військових отримати якісну допомогу з протезуванням та реабілітацією. Фонд Future for Ukraine у рамках Програми протезування для українських військових у співпраці зі спеціалістами клініки МСОР (США) працює з найскладнішими випадками ампутацій.
Сергій та Іван дізналися про програму, коли перебували в реабілітаційному центрі «Галичина», про неї їм розповіли лікарі. Звичайно захисники одразу ж погодилися взяти участь.
Мені лікарі запропонували. Кажуть, за кордоном роблять якісні протези. Я ж молодий хлопець — хочу ще жити повноцінним життям!, — наголошує Іван.
На Івана вдома чекає наречена та мрії знову жити активно:
До поранення я любив грати у баскетбол, футбол, кататися на велосипеді. Було б круто, якби за допомогою протеза мені вдалося повернутися до активного життя.
Сергій натомість зізнається, що до останнього не міг повірити, що його прийняли до програми, переживав, чи зможе отримати протез, міркував про те, як все відбуватиметься. Але відступати й не думав, адже мав міцну мотивацію: бажання повернутися до дружини й дітей, далі вести активне життя. До війни чоловік активно займався футболом.
«Життя продовжується»: плани та мрії військових після протезування
Прямо зараз Іван та Сергій знаходяться в США та роблять перші кроки до відновлення. Протягом першого тижня у Вашингтоні хлопці познайомилися зі спеціалістами клініки МСОР та отримали індивідуальні програми реабілітації. Військові мали заняття з фізіотерапевтами, які відзначилися першими успіхами. Сергій уже зробив перші кроки на новому протезі та тренувався тримати баланс на «своїх двох»!
Крім цього, воїни відвідали WASHINGTON UKRAINIAN FESTIVAL, концерт «Культурного десанту» в Українському Домі, прогулялися містом та поділилися з представниками фонду своїми мріями та планами на майбутнє.
Для мене найголовніше — добробут родини. Хочу влаштуватися на роботу, яка буде мені під силу. А так мрії прості, як у кожного чоловіка: посадити дерево, збудувати дім та виростити сина, — розповідає Іван.
Захисник мріяв про створення сім’ї — і ця мрія здійснилася! Після поранення військовий освідчився коханій і вони встигли побратися перед його від’їздом до Вашингтона.
Сергій же мріє повернутися до родини. Разом із дружиною вони виховують сина та доньку. Військовий прагне забезпечити їм щасливе життя та здійснити обіцяне — всією родиною поїхати до моря.
Іван та Сергій — справжні приклади мужності та незламності. Вони зізнаються, що не втрачати віру у свої сили та зібратися з духом після таких складних поранень та ампутації непросто, але необхідно.
Більшість із моїх побратимів не падає духом. Так, трохи треба перестраждати і тоді все буде добре. А якщо зневіритися, тоді нічого не вийде, нічого не зможеш. Кажуть, депресія — це найгірше. Для мене життя не закінчується, життя продовжується. Зараз є стимул, навпаки, стати ще краще і показати суспільству, що ми всі такі ж, всі ми однакові. І щоб люди далі в нас вірили, — зазначає Сергій.
Андрій Самойленко - pravdatutnews.com
