Фото: Український інститут національної пам'яті

Василь Стус увійшов в історію України та світу як незламний поет-дисидент, чия творчість, випробувана жорстокою радянською пенітенціарною системою, стала символом нескореності. За правозахисну діяльність, спротив тоталітарному режиму та відмову йти на компроміси з совістю він значну частину життя провів за ґратами.

За роки неволі — у мордовських таборах, таборі «Перм-36», київській тюрмі КДБ — Василь Стус написав близько тисячі віршів і здійснив понад 400 перекладів. Він продовжував творити у «просторі безправ’я», попри нелюдські умови, пронизливий холод у камерах та жорсткий нагляд, де будь-яке слово, написане на папері, сприймалося як злочин. КДБ систематично вилучало й знищувало роботи Стуса. Та завдяки його товаришам по ув’язненню, допомозі друзів-дисидентів і дружині багато його праць усе ж уціліли й були винесені «на волю».

Особливо цінними серед збережених «тюремних» творів Василя Стуса є записи з його таборового зошита — фіксація життя, мислення й опору людини в умовах тотального контролю. Вони датуються 1982 роком і створені в час перебування поета в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області. 

Записки з таборового зошита

В умовному зошиті Василя Стуса налічується дванадцять записів, не пов’язаних між собою за тематикою. Через обставини їхнього створення не варто шукати хронології, розлогих коментарів чи чіткої логіки викладу думки. Поет усвідомлював, що записи могли будь-якої миті бути вилучені каральними органами, а він сам — підданий суворому покаранню: карцеру чи камері-одиночці. За його словами, «спроба щоденника в таких умовах — спроба відчайдушна: таких умов люди не пам’ятають ні з Мордовії, ні з чорних зон, ні з Сосновки».

Запис 1: тюрми, приниження, жорстокість системи

У першому записі Василь Стус описує виснажливий етап до Колими та перші враження від заслання: таргани на стінах, брудні та отупілі сокамерники, п’яні наглядачі. Окрему увагу він приділяє умовам шахтарської праці — смертельно небезпечній роботі без вентиляції та захисту, що калічить людей і прирікає їх на хвороби.

Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу — немає сухого рубчика — вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігрівається. Пневмонія, міозит, радикуліт — переслідують кожного шахтаря. А ще ж вібрація і силікоз. Але за 500-700 крб. у місяць люди не бояться нічого. Через 5 років він збере гроші на машину, коли не зіп’ється чи не скалічіє.

Запис 2: стеження, провокації, байдужість

У центрі — повне фізичне виснаження й боротьба за елементарні умови існування. Стус описує, як будь-який крок засланця трактують як «порушення режиму», а житло й побут використовують для тиску і покарання. Нещасний випадок із переломами письменника та життя з гіпсом у мороз стали свідченням повної байдужості влади.

У травні мене викликали до райцентру і почали погрожувати: в разі подальшого порушення режиму будуть судити. Я послався на положення про заслання, яке дозволяє мені проживати в межах району, обирати житло своєю волею. Переверзєв тільки злісно усміхався, перейшовши на брудну лайку. Довелося його поставити на місце.

Запис 3: вірші, листи, обшуки

Цей запис присвячений внутрішньому опору: поезії, листам і зв’язку з іншими дисидентами. Стус показує системну крадіжку кореспонденції, обшуки й спроби сфабрикувати нову справу через провокації та свідків. Особливо важким є епізод із забороною поїхати на похорон батька, де голодівка стає актом морального протесту проти державного цинізму.

І тут дістав я телеграму, що батько при смерті. Але міліція мене не пустила — мені довелося оголосити голодівку на знак протесту. Через тиждень вони таки дозволили, але перед тим протримали цілу ніч у КПЗ — за те, що на дверях кімнати я вчепив оголошення: "Прошу не заважати. Голодівка з вимогою надати змогу поховати батька".

Запис 4: КГБ, провокаційна стаття, маніпуляції

Тут Стус аналізує механізми публічного цькування: участь КГБ, міліції та преси у створенні образу «небезпечного ворога». Він показує, як брехня в газетах руйнує людські стосунки й ізолює людину навіть серед робітників.

Газета вплинула на людей. Вони сахалися мене, мов чумного. Я зрозумів, що маніпулювати громадською думкою — дуже легко. Особливо коли громади — нема, отже, у неї нема і своєї думки.

Запис завершується трагічним, але свідомим прийняттям власної долі — готовністю до нового ув’язнення заради збереження гідності та вірності Україні.

Прощаючися з дружиною, я заявив їй: "Відчуваю, що бачитися вдруге доведеться, напевно, в таборі". Вона згодилася з тим, тамуючи сльози. Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину.

Запис 5: нелюдські умови, репресії, відмова від громадянства

Стус описує повну відсутність медичної допомоги й самовиживання в умовах фізичного болю та каліцтва. Водночас різко посилюється репресивний тиск: провокації, спроби сфабрикувати «алкоголізм», підкидання заборонених речей, тотальний нагляд. Не в силі миритися з приниженням людської гідності та постійними заборонами, Стус написав заяву про відмову від радянського громадянства, яка стала актом протесту проти системи рабства.

Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од громадянства. Це було в кінці 78 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні — все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю.

Запис 6:  протистояння, УГГ, чергові арешти

У центрі — відкрите протистояння з КГБ і усвідомлення неминучості нового арешту. Стус показує фальш «громадських судилищ», підготовку лжесвідків і механізм репресій, що працює наперед. Повернувшись до Києва, він добровільно вступає до Української Гельсінської групи, приймаючи свою долю як історичну необхідність і форму відповідальності.

Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

Запис 7: відчай, обурення, знущання

Це свідчення про табір особливого режиму як простір абсолютного беззаконня й приниження. Стус детально фіксує фізичні покарання, знущання, конфіскації, неможливість творчості та знищення людської індивідуальності. Паралельно він дає жорстку оцінку радянській українській літературі й інтелігенції, які, на його думку, капітулювали перед владою.

Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати, Він відбирає розум. Так довго тривати не може — такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником. Здається, все, що я міг зробити за свого життя, я зробив. Займатися творчістю тут неможливо абсолютно: кожний віршований запис відбирається при першому ж обшуку.

Запис 8: гнів, зрада, холуйство

Запис є глибоким і гнівним роздумом про колоніальний стан української культури та зраду значної частини інтелігенції. Стус викриває офіційний «патріотизм» як форму холуйства й моральної деградації. Він говорить про безсилля протесту в таборі та наполягає на особистій відповідальності кожного за вибір честі й совісті.

Не розумію, невже не надокучило досі т. зв. українській інтелігенції толочити старе тирло — між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати філософію меншої чи більшої національної зради. Невже їй, цій інтелігенції, не досить того, що вже маємо? Коли у нас забрано історію, культуру, весь дух, а натомість дозволено творити душу меншого брата? Невже ось таким холуйством можна прислужитися чомусь доброму?

Запис 9–10: порожнеча, фальш, історична трагедія

Через образ ювілейного Києва Стус показує місто як мертву декорацію, що приховує насильство над власним народом. Він різко критикує українську інтелігенцію як бюрократичну й безвідповідальну, позбавлену справжнього патріотизму. Поет розмірковує про історичну трагедію України.

Думаю про 1000-ліття християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку — візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства.

Запис 11: виснаження, самота, межа

Тут Стус поглиблює свої філософські роздуми про світогляд, волю, відчай і відсутність історичної перспективи. Він болісно переживає неможливість солідарного опору й описує фізичне нищення співв’язнів, зокрема Олекси Тихого. Запис сповнений екзистенційного відчуття межі — життя як очікування неминучої жертви.

Думаю про світогляд: як на мене, це поняття дуже метафізичне. Більш дійове почуття — співвідношення мусу і бажання, волі і логіки, волі і мусу. Світогляд — то у великій мірі питання темпераменту і совісті, нашої життєвої активності. Часом світогляд визначається шансом на вижиття, на соціальну впливовість, на масовість.

Запис 12: надія, свобода, пророчість

Остання, дванадцята тюремна записка Василя Стуса — це не просто лист чи свідчення, а глибокий політичний, моральний і духовний маніфест людини, замкненої в умовах абсолютної несвободи. У цьому тексті Стус підсумовує власний досвід боротьби з тоталітарною системою, осмислює події в СРСР і за його межами та звертається до людської совісті. Особливе місце він відводить польському визвольному рухові, розглядаючи його як приклад масового народного спротиву й передвісник неминучого краху радянського режиму.

Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк. Польща робить епоху в тоталітарному світі і готує його крах. Але чи стане польський приклад і нашим — ось питання. Польща підпалювала Росію ціле 19 ст., тепер вона продовжує свою спробу. Зичу найкращої долі для польських інсургентів, сподіваюся, що поліційний режим 13 грудня не задушить святого полум’я свободи. Надіюся, що в підневільних країнах знайдуться сили, що підтримають визвольну місію польських волонтерів свободи.

Василь Стус помер 4 вересня 1985 року в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 поблизу села Кучино Пермської області. Його смерть стала трагічним фіналом життя, відданого служінню Україні, а творча й громадянська спадщина поета — неоціненним внеском в українську культуру, літературу та боротьбу за національну ідентичність.

Олена Стебніцька - pravdatutnews.com