Олександр Манченко - людина, чий життєвий шлях сповнений несподіваних поворотів. Ще до війни він успішно змінював професії, будував кар’єру, відкривав бізнес, і навіть пробував себе у веб-дизайні. Але після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну його життя змінилося назавжди. Від роботи медиком у гарячих точках до створення танцювальної студії для допомоги ветеранам — Олександр знаходив спосіб знову і знову починати з нуля, знаходячи сили не лише для себе, а й для інших.

Тож як танці стали для Олександра Манченка інструментом повернення до мирного життя та підтримки побратимів - читайте у матеріалі ПравдаТУТ News.

Олександре, яким було Ваше життя до війни, чим займалися?

О, це довга історія. Я працював у багатьох сферах до того, як потрапив на фронт.

Після школи вступив до львівського училища, де став кухарем-кондитером. Працював у різних кафе, дослужився до шеф-кухаря та керував невеликою командою. Але в 2003 році робота в одному готелі повністю відбила бажання залишатися на кухні — умови були складні, а зарплата смішна.

Тож у 2005 році дещо переглянув своє життя і вирішив змінити професію. Я усвідомив, що завжди продавав себе, свої навички, тому вирішив перейти до продажів. Знайшов роботу в компанії, де став мерчендайзером і швидко виріс до торгового представника. За перший місяць роботи торговим представником я виконав 180% плану і мої результати привернули увагу керівництва.

Зрештою я став одним із топ-менеджерів. Через рік за мої досягнення власник компанії вручив мені перший автомобіль. Але згодом у львівському представництві змінилися керівники, і розвиток зупинився. Тож я вирішив піти.

Що було далі? Як прийшли до роботи веб-дизайнером?

Далі, у 2010-2011 роках, я заснував свою дистриб'юторську компанію. Ми успішно розвивали ринок на Львівщині, Волині, Рівненщині та трохи на Закарпатті. Зокрема, популяризували торгівельну марку «Бік». Однак криза 2014 року змусила мене продати бізнес, щоб уникнути збитків через різке зростання курсу долара.

Після закриття бізнесу я почав шукати нові можливості. Знайомий запропонував мені спробувати створювати банери й рекламні матеріали, бо я знав Photoshop. Спершу це була просто цікавість, але поступово я почав вивчати цей напрям, реєструвався на форумах, знаходив клієнтів і працював на фріланс-біржах. З часом почав аналізувати можливості для зростання і вирішив вчитися створювати сайти, пройшовши онлайн-курси.

Працював на різних проектах, включаючи відомі бренди, такі як Пепсі, Студія Марвел, і навіть співпрацював із державними організаціями під час пандемії. Якраз після чергової ночі роботи над проєктом для одного з клієнтів я почув новину про початок бойових дій.

Коли прийшло рішення йти захищати країну? Одразу ж?

Практично зразу. Я вирушив до військкомату у Львові. Через черги мене кілька разів повертали, але зрештою я записався, незважаючи на те, що у мене був білий квиток. Я тоді просто про це нікому не розповів, а це був такий час, коли потрібно було організовувати все швидко, то й якось не перевірили, пронесло мене.

Мене розподілили до територіальної оборони Львова в 103-ю бригаду. Незабаром ми вирушили на схід, до Донецької та Луганської областей. Через те, що я мав досвід роботи кухарем і не боявся крові, мене призначили медиком відділення. 

Нам майже нічого зі спорядження не видавали, тому більшість купували ми самі. Я витратив всі свої заощадження, придбавши амуніцію для себе та частково для свого відділення. Було важко, але ми шукали підтримку серед знайомих та волонтерів, так ми отримали перші свої бронежилети. Тоді бажання захищати країну було настільки сильним, що якісь побутові речі видавалися неважливими.

Чи пам’ятаєте Ваш перший виїзд на поле бою?

Нас перевезли на Донецький напрямок уночі, без освітлення та позначок, щоб уникнути обстрілів. 

Перший бій був смішний і трохи дивний. Ми мали завдання вибити російський десант на напрямку Білогорівка. Їхали ми, тероборонівці, на цивільних машинах, і це виглядало досить абсурдно. Навколо нас війська відходили, а ми, без належної підтримки, рухалися вперед. Я маю багато знайомих у 80-тій бригаді, та й не тільки я, і не тільки знайомих, а й друзів та родичів, після того випадку вони, сміючись між собою, переповідали: «Ми думаємо - цивільні! Що вони там забули? Ото дурбецали!  Без підкріплення, на цивільних авто, їхали вперед!»  

А ми що? Наказ є наказ, автомат, 4 ріжки патронів, пара гранат - і вперед до бою, а там буде як буде… Це була одна з тих ситуацій, яка демонструє, як хаотично все може відбуватися на фронті.

- Поствоєнний досвід. Як і коли виникла ідея створити танцювальну студію?

Ідея виникла під час служби, коли шукав способи зберегти моральну стійкість. Я записував кумедні відео для TikTok, щоби розрядити емоції, це допомагало мені впоратися з тим тиском, який відчував на собі у зоні бойових дій.

І саме через TikTok я зустрів дівчину, яка танцювала бачату, я думав що ще і кізомбу, яку я танцював. Згодом наша переписка переросла в  кохання, вона повернулась з Польщі до Києва, щоби ми могли зустрітись. Її захоплення танцями надихнуло мене підтримати її бажання викладати. Після повернення я організував танцювальну студію “Ola Dance Studio” з соціального латиноамериканського танцю Бачата у Києві. 

Спочатку було складно, але я отримав підтримку від Української Діджитал Ком'юніті “UDC”  з якими я також познайомився ще в окопах, завдяки їх допомозі я зміг знайти нових клієнтів і партнерів.

Що було найважчим після повернення з війни?

Адаптація до мирного життя була важкою, особливо через ПТСР. Було важко сприймати звуки машин, мототехніки. Я повернувся до танців і спілкування з людьми, щоб відновлюватися. Це допомогло відновити мову та впевненість у собі.

Знаю, що у Вас військові займаються безкоштовно. Чи багато охочих? І яка Ваша роль там?

Наш проєкт “Танцюючи відновись” я створив для того, щоби хлопці і дівчата, які повертаються, могли швидше соціалізуватись і адаптуватись до цивільного життя. Я і моя половинка викладаємо цей напрям, бо розуміємо, що тільки військовий зможе зрозуміти страхи військового. А оскільки я пройшов все сам, то “зчитую” потреби наших захисників. 

Також організовуємо майстер-класи, співпрацюємо з ветеранськими організаціями, щоб залучати більше людей. Наразі військові ходять, але їх менше, ніж нам би хотілося. Тож запрошуємо до нашої танцювальної студії  “Ola Dance Studio” в місті Київ. Танці справді допомагають знайти баланс і повернутися до цивільного життя.

Як вважаєте, яка основна проблема людей, які повертаються з війни?

Основна проблема — це бажання та підтримка. Якщо у людини немає бажання розвиватися, їй буде важко адаптуватися. Людину можна підштовхнути, але без її власного прагнення вона не зможе рухатися вперед. Той, хто має бажання та впевненість у собі, здатен подолати будь-які труднощі.

Марія Панчишин - pravdatutnews.com